Загальнобібліотечні заходи   >   Бібліотека
<<< Повернутись
Переглядів: 77

22.06.2020

Невеликий нарис про Велику людину
(до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни)

  1 22 червня, в день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця, відзначається День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.
  Кожен загиблий – окрема людська трагедія для родини, рана, що кровоточить уже більше сімдесяти років і не загоїться доти, доки нащадки зберігатимуть пам’ять про тих, хто так і не повернувся з тієї війни.
  У цьому нарисі розповімо про життя звичайного українця, мешканця містечка Седнева, гарного парубка, чудового сина, найкращого брата Євгена Олексійовича Кріпкого, який загинув,захищаючи Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.
 Євген Кріпкий народився 23 лютого 1921 року в містечку Седневі Чернігівського району. Батько хлопця Олексій Васильович був службовцем, мати Ксенія Трохимівна працювала в колгоспі. Євген був другою дитиною в сім’ї, згодом у батьків народилося ще п’ятеро дітей. Отже, у Євгена було три сестри і троє братів. Різниця у віці зі старшим братом Георгієм (по-домашньому – Жоржем), була невелика – півтора року, і брати були дуже  близькими. У Седневі їх називали "Крєпковими Жоржиками". Брати разом зростали, допомагали по господарству, адже батько був дуже хазяйновитий, пустували й отримували татового ремінця теж разом.
  Батьки Євгена походили із заможних роботящих селянських родин, працювали самі і привчали до роботи всіх сімох дітей. 1926 року звели новий міцний будинок, де й жила міцна, дружна сім’я з безперечним батьківським авторитетом та любов’ю до матері. Біля будинку посадили гарний сад, у якому стояли вулики з бджолами.
  Жорж більше любив майструвати – придумував механізми, щоби полегшити фізичну працю, розкручував і лагодив замки, а Женя дуже любив читати і навчатися. Гуляти майже не ходив, постійно відвідував бібліотеку. В родині збереглося фото Євгена в саду з книжкою. Згодом, уже в період навчання у військовому училищі, юнак дуже жалкував, що не вистачає часу на читання художньої літератури. Необхідно відзначити, що батьки Євгена всіляко заохочували дітей до навчання, школа була на першому місці. Батько навіть спеціально придбав гасову лампу, і ввечері до Кріпких  приходили друзі дітей учити уроки. П’ятеро дітей із родини здобули вищу освіту, а двоє – професійно-технічну.
  Батько дуже хотів, щоби Євген був лікарем, але син категорично не погоджувався. Після закінчення Седнівської середньої школи Євген Кріпкий став студентом Харківського хіміко-технологічного інституту. 1940 року за призовом комсомолу після другого курсу інституту юнак добровільно вступив на перший курс вищого військово-морського училища ім. Нахімова в Севастополі. Хоча Євген дуже поважав батька, але після закінчення школи вирішував свою долю самостійно, що засмучувало родину й викликало занепокоєння. І як показала доля, зовсім недаремно.
  Восени 1941 року Євгена разом із курсантами 3-4 курсів перевели до Баку до ВВУМ ім. Фрунзе, яке було евакуйоване з Ленінграда.
  Євген Кріпкий як відмінник навчання був випущений із ВВМУ м. Баку на декілька місяців раніше і направлений до Волзької військової флотилії помічником капітана бойової частини цивільного пароплава "Металіст". Цей пароплав був переобладнаний на військовий.
  Наприкінці 1942 року Євгена направили до м. Зеленопольська на Волзі (Татарська АРСР), де формувалися бригади бронекатерів. Екіпажі разом зі спеціалістами переобладнували свої бронекатери, встановлювали на них нове озброєння, в тому числі "Катюші" (вони тоді вперше з’явились у ВМФ і конкретно на бронекатерах). Екіпажі опановували бойову майстерність.
  Євгена Кріпкого призначили командиром бронекатера № 133. У середині липня 1943 року бригада з семи катерів увійшла до складу Азовської флотилії. І вже через кілька днів бронекатери № 123 й № 133 вступили в бій з ворогом. На борту катерів була таємна зброя (реактивні снаряди до "Катюш"), якою дуже цікавилися вороги.
  Обидва бронекатери три рази через день посилали в бій. Під час другого виходу вони натрапили на декілька бойових позицій фашистів. Бронекатер № 133 отримав дванадцять пробоїн у бік із великокаліберних кулеметів. Після рапорту Євгена керівництво дало дозвіл повернутися на свою базу в м. Єйськ.
  Утретє, 17 серпня 1943 року, бронекатер № 133 послали на неминучу загибель – на операцію "розвідка боєм". Це такий вид бою, коли підрозділ (рота, взвод, батальйон сухопутних військ) чи бойові кораблі підходять ближче до бойових позицій ворога, викликаючи вогонь на себе. Ворог відкриває вогонь, спеціалісти засікають позиції противника і авіація та артилерія їх обстрілюють. Екіпаж хвилювався. Євген усіх заспокоював, хоча розумів складність завдання, а потім віддав наказ. Усі члени екіпажу обмінялися фотографіями, документи були вилучені (як завжди, коли корабель ішов у розвідку).
  Командир бронекатера № 133 Євген Кріпкий у нерівному бою з противником був тяжко поранений. Удалося вижити лише трьом членам екіпажу. Екіпаж бронекатера № 123 весь загинув.
  Вірність Батьківщині, самовідданість завжди надихали моряків, і вони розуміли: бій – це перемога або смерть. Моряки в полон не здаються – така традиція.2
  На борту бронекатера № 133 опинився зрадник – капітан Цукіашвілі, який під час бою наказав Євгенові вести бронекатер до берега та здаватися в полон. Хоч як любив свою сім’ю, свій Седнів Євген Кріпкий, але категорично відмовився, адже був бойовим офіцером. Отримавши відмову, Цукіашвілі розстріляв тяжкопораненого Євгена Кріпкого пострілом у спину. Метою зрадника було здати в полон моряків, які залишилися живими, й віддати ворогові секретні реактивні снаряди.
  Після здачі в полон катера і трьох членів екіпажу фашисти "Волгою" відвезли капітана Цукіашвілі на дачу відпочивати. А потім уже стало відомо, що він командував німецькими бронекатерами в Севастополі. Після закінчення війни Цукіашвілі спокійно та безкарно дожив свого віку.
  Тієї ночі радянський радист-перехоплювач разом із дешифрувальником принесли вищому командуванню шифрограму, перехоплену з одного зі штабів німців, приблизно такого змісту: "Вночі 18 серпня 1943 року в морі біля російського міста Жданова нашими (німецькими) моряками знищено 2 бронекатери росіян. Командир одного з екіпажів разом із бронекатером і бойовою технікою та декількома членами екіпажу здалися в полон". Зрозуміло, що при допиті членів екіпажу БК № 133 вони могли назвати прізвище командира Євгена Кріпкого. Насправді ж здався в полон капітан Цукіашвілі. Швидше за все, він представився командиром БК № 133. Тоді й пішли чутки флотилією, що командир Кріпкий здався в полон. Командуванню флотилії було все зрозуміло. А потрапляння до ворога секретної зброї загрожувало трибуналом їм самим, адже екіпажі бронекатерів № 123 і № 133 були направлені на неминучу загибель – без авіаційної та артилерійської підтримки. І це стало основною причиною того, що вирішили "забути", закрити цю маловідому страшну сторінку війни. Справжня історія загибелі бронекатерів була відома багатьом, але ніхто її не розповідав.
  У жодних документах не значилося, що Кріпкий здався в полон, що він – зрадник, адже це не відповідало дійсності. Просто замовчувалася правда. Доказом того, що командування не вважало Євгена зрадником, є ось що: лейтенант Євген Олексійович Кріпкий, командир бронекатера, за цю операцію був нагороджений Орденом Червоної Зірки. Родині про це не повідомили. До середини 60-х років ХХ ст. Євген вважався матросом, безвісти зниклим 1941 року.
  П’ятдесят літ – з 1963 до 2013-го – молодший брат Євгена – Микола Олексійович, полковник у відставці, по крупинках збирав відомості про загибель свого брата. І правда була відновлена – не на державному рівні, ні, а на найголовнішому – родинному. У численній родині Кріпких усі знали, що Євген – герой, і завжди чекали на його повернення.

Підготувала Наталя Карбовська, завідувачка відділу документів з економічних,
технічних, природничих та сільськогосподарських наук


<<< Повернутись

© НВП "Армпроект", 2002-2020