"До мови серцем доторкнися"
  (до Дня рідної мови)

   Свято рідної (материнської) мови відзначають усі народи Землі 21 лютого. Його запровадили для підтримки "мовного та культурного різноманіття та багатомовності" рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 26 жовтня – 17 листопада 1999 року в Парижі, в пам'ять про загибель студентів під час демонстрації у Дацці проти проголошення урядом Пакистану урду єдиною державною мовою, в той час як переважна більшість населення розмовляла бенгальською мовою. В Україні цей день відзначають починаючи з 2002 року.
  Рідна мова – це мова, яку людина засвоює з раннього дитинства без спеціального навчання; мова, якою вона мислить, прилучається до загальнолюдських цінностей. Кожен стає свідомим, оволодіваючи мовою своїх батьків. У художній літературі всіх народів рідна мова – це відчуття рідного краю, батьківського дому, материнського тепла, своєї вітчизни. Рідна мова сприймається не лише як засіб спілкування, знаряддя формування думок, а значно ширше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів. Максим Рильський писав: "Мова – це втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови". Рідне слово – оберіг для кожного народу. Воно таїть у собі надбання віків, пам'ять нації, оберігає і передає духовні скарби поколінь. Мова об'єднує людей в одне ціле. Є мова – є нація. Може не бути власної держави, як у ромів (циган), але у них є своя мова і вони – нація. Державна мова Ізраїлю – іврит. Певний час вона була мертвою – нею не розмовляли, а використовували тільки як писемну та літургійну, але іврит відродили. Коли створювалась держава Ізраїль, ця мова стала державною. Тепер носіїв івриту, тобто людей, які використовують цю мову у повсякденному спілкуванні, близько дев'яти мільйонів.
  Є теорія, що людина навчилася розмовляти, наслідуючи звуки довкілля. Видатний лінгвіст Бодуен де Куртене стверджував, що первісні звуки людей – то враження від природи, звуки якої спонукали людину наслідувати її. А український мовознавець О. Потебня переконаний, що "якби природа не навчила людину членороздільному звуку, то сама людина ніколи б не відкрила, у яке положення треба привести членороздільні органи, за допомогою яких нервів і як подразнити голос, аби отримати цей звук". Він вважає також, що первісні слова повинні були витворюватися з вигуків, які під впливом на них думки видозмінювалися у слова.
  Коли європейці вторглися у Полінезію, Австралію, Африку, вони застали там моделі суспільств палеоліту-мезоліту і тисячі первісних прамов – кожна, хай навіть невелика людська група тих земель спілкувалася своєю, не подібною на жодну іншу, мовою. Учений-українець М. Міклухо-Маклай згадував, що жителі селищ, навіть тих, що були розташовані на відстані години ходи, розмовляли іноді такими різними наріччями, що майже не розуміли одні одних. І коли його екскурсії тривали понад один день, були потрібні два або навіть три перекладачі. В Австралії, куди європейці прийшли наприкінці ХVIII століття, на 300 тисяч аборигенів було приблизно 600 мов, мешканці американського континенту до завоювання їх європейцями говорили більш як двома тисячами мов, а в Індії ще на початку ХХ століття налічувалося півтори тисячі мов. Важливо те, що всі ці малі мови не були схожими одна на одну. На згаданих материках майже не існувало мовних родин, які об'єднували б по кілька споріднених мов. Це було пов'язано з тим, що їх носії перебували на тому рівні розвитку, коли ще не було відтворюваного господарства, а отже, і накопичення багатств, тому не було мотивацій до загарбницьких воєн, поневолення народів-сусідів, а з ними – й мовних асиміляцій, уподібнення певних мов та створення так званих мовних сімей. Розмаїття мов на згаданих землях дозволяє зробити висновок, що ті мови дійшли до нас іще з кам'яного віку, бо розвивались і функціонували як саморегульовані, самодостатні системи ще з прадавніх часів, коли людина тільки-но переходила на спілкування за допомогою мови. А це, як гадають дослідники, сталося десь два мільйони років тому. Хоча 2004 року археологи виявили залишки скелета людини тринадцятимільйонної давності. І навряд чи ті люди жили десяток мільйонів літ безмовними. Отже, всі мови, що існують нині, такі ж давні, як світ.
  Мовознавцям відомо про дуже давні згадки про окремі мови та час їх функціонування. Так, мова басків простежується десь понад двадцять тисяч років, нинішня державна мова Китаю (мандаринська) за одними даними існує десять тисяч, за іншими – шість тисяч років. Мова давніх єгиптян лише на письмі відома понад чотири тисячі років, і таких мов надзвичайно багато. Але тут ідеться лише про те, скільки часу існує інформація про згадані мови, а те, скільки часу ці та інші мови розвивалися і функціонували до того як про них стало відомо, навіть уявити важко. Очевидно, мають рацію мовознавці, які заявляють, що питання про дату виникнення певної мови не є науковим, що витоки всіх сучасних мов губляться у первісних часах, у членороздільних звуках первісної людини. Бодуен де Куртене доводив, що початки мов поліетнічні – спершу утворилося безліч найрізноманітніших мов і тільки згодом, коли почалися сутички за ресурси та угіддя, це розмаїття поступово зменшувалось – або шляхом знищення одних людських колективів, а отже, і їхніх мов, іншими, більш сильними, або шляхом взаємного зближення й уподібнення. Такої ж думки дотримувався і М. Марр: чим далі вглиб віків – тим було більше народів та мов. І не було ніякої спільнолюдської (так званої ностратичної) мови, а також індоєвропейської та праслов'янської прамов. Нові мови не з'являлись, а зникали чи асимілювалися разом зі своїми носіями. Тільки у відомі нам історичні часи у Європі зникли бургундська, вандальська, корнуельська, старопруська та багато інших мов. Те ж саме відбувалося і на інших континентах. Хоча є факти відчутного спротиву асимілятивним процесам. Японці, наприклад, були 700 років поневолені китайцями, але в сучасній японській мові є лише 5% лексики китайської мови. І справа тут, мабуть, у національному характері японців, про який кажуть, що він як тростина на вітрі – гнеться, але не ламається. Та й наша українська мова – приклад стійкості до чужомовних асиміляцій. Високостатусну роль української мови в українському суспільстві було забрано ще тисячу років тому після запровадження церковнослов'янського письма як мови церкви й держави. Потім додалися роки польського та російського панування, коли українську мову просто забороняли. Але в народі вона завжди жила, очевидно, завдяки дуже міцній і глибокій укоріненості в українську землю та сильному мовному гену українства. Деякі дослідники вважають, що українська мова – це мова одного з праукраїнських племен, яка дійшла до нас із родоплемінного періоду, зрозуміло, з певною часткою залишків прамов асимільованих родів і племен. Думки про прадавнє походження української мови можна знайти у працях М. Максимовича, О. Потебні, М. Красунського, А. Булаховського та інших науковців. Останній, говорячи про виникнення української мови, зазначав: "…це питання стосується віддаленого від нас часу, у пітьмі захованих відносин мов і племен". Так само й мовознавець О. Горбач вважав, що окремі основні її риси у фонетиці та словнику, без сумніву, сягають передісторичних часів. Та й у сучасній українській мові можна відшукати багато рудиментів членороздільних звуків іще первісних часів. Наприклад, знамените українське "га?" ("чого треба?"); "ну!" ("не чіпай!"); "еге, угу, ну-ну" (всі у значенні "так"); "е-е, у-у" (у значенні "ні").
  На користь прадавнього походження української мови свідчать пам'ятки усної народної творчості ще з сонцепоклонницьких часів. Це тисячі обрядових пісень – колядки, щедрівки, гаївки, весільні пісні; прадавні українські імена – Ярослав, Добриня, Могута, Забава та ін.; географічні назви – Пирятин, Переяслав, Болдині гори. Надзвичайно щільне поширення цих пам'яток української мови сонцепоклонницької, або як її ще називають, язичницької доби на всій українській етнічній території свідчить про дуже давню консолідацію українства як єдиного етнічного організму. Давність української мови підтверджують писемні пам'ятки, в яких вона зафіксована починаючи від I тис. до н. е. і аж до рукописів Руси-України ХІ–ХІІІ ст. Є ще ціла низка історичних фактів, що дають можливість простежити витоки української мови чотири-шість тисяч років тому. Лексичний, морфологічний, фонетичний та словотвірний аналіз літописних географічних назв, імен давньоруського періоду, писемних джерел (у тому числі і вкраплень у церковнослов'янське письмо літописів, де трапляються цілі україномовні фрази, а це значить, що літописці несвідомо збивалися на мову, якою вони говорили у повсякденному житті) доводить, що вони є пам'ятками саме української мови. Мова – це живий організм, вона розвивається, змінюється, з плином часу з'являються нові слова, поняття, але українська мова залишається цілісною у своїй основі та розвивається за законами, притаманними лише їй.
  Державність мови – важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни. Кожна країна має закони, покликані оберігати й розвивати рідну мову. І в цьому сенсі можна лише щиро захоплюватися французами, адже їхнє мовне законодавство – одне з найбільш послідовних та активних у світі. Мовна політика Франції завжди була і є частиною державної політики та спрямована на підтримку французької мови. Відповідно до Конституції мова Республіки, французька мова, – основоположний елемент особистості та спадщини Франції. Використання мов у Франції регулюють декілька законів і декретів. Основний – це закон Турбона. Причиною його запровадження став захист від впливу англійської та американської культури й мови в усіх сферах життя країни. Тому за законом Турбона французька мова "є мовою освіти, праці, торгівлі та публічних послуг". Інша стаття закону наголошує, що "будь-який напис, оголошення, нанесені або зроблені у громадських, публічних місцях чи у громадському транспорті і призначені інформувати населення, повинні бути французькою мовою". Звичайно, у впровадженні мовних законів у Франції не все так просто, але французька мова як головна мова спілкування підтримується на найвищому державному й політичному рівні. Відбувається бойкот тих французів, які публічно ігнорують французьку мову. Так, 23 березня 2006 року президент Франції Жак Ширак, а з ним і міністр фінансів та голова МЗС Франції залишили залу, де відбувався саміт Євросоюзу, на знак протесту проти виступу представника європейської федерації підприємців "Unice", колишнього голови Національної ради французьких підприємців Ернеста-Антуана Сеєра англійською мовою. У Франції відбувається нагородження титулами "Англійський попихач" та "Англійський попихач міжнародного рівня" тих високопосадовців і відомих бізнесменів, які публічно ігнорують французьку мову. Серед нагороджених титулом "Англійський попихач" був президент "Renault" Луї Швейцер; титул "Англійський попихач міжнародного рівня" першою отримала президент Європарламенту Ніколь Фонтен. Відповідно до "Декрету 1972 року про збагачення французької мови" були створені термінологічні комісії, завдання яких – пропонувати необхідні франкомовні терміни, "щоб замінити небажані запозичення з іноземних мов". Таких термінів було опубліковано понад п'ять тисяч. Так, слово сourriel замінило e-mail, слова "комп'ютер" і "факс" мають французькі відповідники – ordinateur і télécopieur. Є також чимало асоціацій захисту французької мови.
  Незважаючи на тривалий період бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, нарешті, стала важливим чинником відновлення соборної незалежної України. Створюючи необхідні умови для утвердження державності української мови, набуття нею рис престижності, авторитетності, держава сприяє розвиткові рідних мов народів, що живуть в Україні, захисту й використання їхніх мов, створення оптимального мовного простору в країні. Наше ставлення до рідної мови формує ставлення світової спільноти до нас як до нації. Слід твердо відстоювати власні інтереси – політичні, державні, мовні, не зважаючи на несамовитий опір як внутрішнього, так і зовнішнього іноетнічного середовища. Від нас залежить, якими побачить українців світ. Зберігати й розвивати рідну мову – це будувати незалежну, справді вільну країну, виховувати гідних представників свого народу і пишатися своєю Батьківщиною.

  Відео "До мови серцем доторкнися" можна переглянути за посиланням.

  Список літератури:

  1.  Губерначук С. С. Трипілля і українська мова [Текст] / Станіслав Губерначук. – Київ : Стебеляк О. М., 2010. – 231 с.

  Періодичні видання:

  1.  Марусик Т. Мовне законодавство і мовні відносини у Франції: погляд крізь віки [Текст] / Тарас Марусик // Дзеркало тижня. – 2011. – 3 верес. (№ 31). – С. 4.
  2  Ткаченко О. Французька мова на межі тисячоліть (Деякі тенденції сучасного стану розвитку) [Текст] / О.Ткаченко // Мовознавство. – 2002. – № 1. – С. 55–59.

<<< Повернутись