У статті розглядаються правові проблеми доступу до інформаційних ресурсів в умовах розвитку електронного середовища. Акцентується увага на розкритті механізмів впливу новітніх інформаційних технологій на формування правових норм, що регулюють доступ до інформації.
Сучасне суспільство нерідко називають інформаційним, тобто суспільством нового соціального зразка, яке є результатом «другої індустріальної революції», що грунтується на розвитку мікроелектронних технологій. Інформаційне суспільство включає такі складові: інформаційні послуги, інтелектуальні інформаційні технології та технології зв'язку. Воно характеризується значним впливом науки на економічні відносини,
соціальну сферу тощо.
Новітні інформаційні технології стали одним з найважливіших чинників, що справляють вплив на розвиток суспільства. Становлення в Україні інформаційного суспільства неможливе без широкого використання в усіх сферах життя нових інформаційних технологій, підвищення ролі інформаційних ресурсів у формі елекіронних даних, динамічного розвитку глобальної комп'ютерної мережі їнтернет та доступу до неї якомога більшої кількості користувачів.
Водночас, використання та впровадження сучасних інформаційних технологій супроводжується низкою проблем, серед яких поширення комп'ютерних вірусів, несанкціоноване проникнення в інформаційні системи, модифікації, спотворення чи знищення інформації. Зазначені та інші неправомірні діяння негативно впливають на стан інформаційної безпеки як окремих сегментів економіки держави, так і інформаційної безпеки України загалом.
З іншого боку, гарантоване Конституцією України право на інформацію стає дедалі важливішим елементом ісігування демократичного суспільства. Адже процес розбудови правової держави в Україні безпосередньо пов'язаний з додержанням та надежною реалізацією гарантованих Основним Законом прав і свобод людини та громадянина, зокрема, їх права на інформацію.
Таким чином, революційний розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій на рубежі другою і третього тисячоліття впливає на функціонування державних структур та інститутів громадянського суспільства, економічну і соціальну сфери, науку, культуру, повсякденне життя людей. Важливим є питання правового регулювання доступу громадян до інформації з використанням новітніх інформаційно-телекомунікаційних технологій. Саме його ми й розглянемо в контексті доступу до бібліотечно-інформаційних ресурсів.
У науці інформаційного права проблеми розвитку інформаційних правовідносин досліджують такі вітчизняні та зарубіжні науковці: І. В. Арістова, І. Л. Бачило, В. М. Брижко, В. Д. Гавловський, Р. А. Калюжний, Б. А. Кормич, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець та інші. Однак вони не акцентують увагу на розкритті механізмів впливу новітніх інформаційних технологій на формування і розвиток правових норм, що регламентують доступ до інформації.
Женевська «Декларація принципів інформаційного суспільства визначає, що забезпечення кожному можливості мати доступ і робити внесок до інформації, ідей і знань є необхідним елементом відкритого для всіх інформаційного суспільства» [2, п. 24].
Спільне використання і розширення глобальних знань з метою розвитку може посилитися через усунення бар'єрів на шляху до рівноправного доступу до інформації, яка сприяє діяльності в галузі економіки, у соціальній сфері, політиці, охороні здоров'я, культурі, освіті і науці, а також через спрощення доступу до інформації, що є суспільним надбанням.
Важливим принципом женевської Декларації є те, що інформація, яка є суспільним надбанням, має бути легкодоступною для підтримки інформаційного суспільства і захищеною від незаконного присвоєння. Публічні установи, зокрема, бібліотеки, архіви, музеї, колекції культурних цінностей та ін. слід зміцнювати для того, щоб забезпечувати збереження документальних записів, а також сприяти вільному та рівноправному доступу до інформації.
Доступу до інформації і знань можна сприяти шляхом підвищення рівня інформованості усіх заінтересованих сторін про можливості, які надають різні моделі програмного забезпечення. Прийнятний за ціною доступ до програмного забезпечення є важливим компонентом насправді відкритого для всіх інформаційного суспільства [2. п. п. 25-27].
Насамперед, варто визначитися з поняттям «новітні шформаційні технології». У Законі України «Про Національну програму інформатизації» записано: «інформаційна технологія - цілеспрямовано організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування» [ 1, ст. 1 ]. Звичайно, йдеться про мережу Інтернет, технічні пристрої швидкісної передачі даних, різноманітні бази даних тощо. Автор використовує зазначене поняття разом з характеристикою «новітня», зважаючи на постійну динаміку розвитку відповідних інформаційних процесів і власне засобів обчиоіювальної техніки.
Відносини, що виникають з приводу доступу до інформації з використанням новітніх інформаційних технологій, відрізняються від відносин, шо виникають без залучення таких технологій, насамперед швидкоплинністю їх розвитку, зміни і припинення, а також особливим статусом відповідних суб'єктів. По-перше, інформаційні технології дають змогу миттєво задовольняти інформаційні потреби громадян та інших суб'єктів без значних витрат на збір, упорядкування та надання необхідної інформації. По-друге, суб'єкти доступу до інформації з використанням інформаційних технологій можуть і не ідентифікувати себе, використовуючи можливості програмних та інших засобів. По-третє, суб'єкти доступу до інформації, як правило, можуть знаходитися на будь-якій відстані один від одного, не маючи безпосереднього фізичного контакту.
Безперечні переваги доступу до інформації з використанням новітніх інформаційних технологій супроводжуються окремими проблемами, які потребують вирішення. Для встановлення певних юридичних фактів новітні інформаційні технології мають забезпечувати можливість визначати час отримання інформації, місце формування електронного інформаційного запиту, обсяг запитуваної та наданої інформації тощо.
Відносини, що виникають з приводу складання електронного інформаційного запиту та надання інформації на такий запит, на нашу думку, мають регулюватися загальними принципами звичайного паперового документального запиту, але з урахуванням особливостей форми електронного документа. Аналогічно мають регулюватися і відносини щодо доступу до бібліотечно-інформаційних ресурсів. Адже під інформаційним запитом щодо доступу до офіційних документів розуміється звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами. Він. відповідно до Закону України «Про інформацію», подасться у письмовій формі. Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених Законом України «Про інформацію» [3, ст. 32].
Під інформаційним запитом щодо надання письмової або усної інформації' розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань [3, ст. 32].
Електронний інформаційний запит має відповідати як вимогам до письмового запиту, встановлених Законом України «Про інформацію», так і вимогам до електронного документа, закріплених у законах України «Про електронний цифровий підпис», «Про електронні документи та електронний документообіг».
Так, Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає, шо електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його змісту людиною [4,ст.5].
Вказаним законом встановлено, що обов'язковий реквізит електронного документа- це обов'язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не може мати юридичної сили [4, ст. 1 ]. А електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підлисувача електронного документа іншими суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Використання інших видів електронних підписів в електронному' документообігу здійснюється суб'єктами електронного документообігу на договірних засадах [4, ст. 6].
Рівноправність електронного документа з іншими джерелами інформації підтверджується положеннями Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»: «юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму [4, ст. 8].
Таким чином, відповідно до чинного законодавства України, електронний інформаційний запит, який містить електронний цифровий підпис, у тому числі запит на отримання літератури з бібліотечних фондів, повинен мати однакову з паперовим документом юридичну силу, звичайно при наявності обов'язкових реквізитів. Вимога ж до інформаційного запиту про його письмову форму повністю витримується. Адже електронний текст, як і текст, закріплений на папері, пишеться, а не передається усно, і може бути сприйнятий повноважною особою і облікований нею.
Єдина проблема, що виникає сьогодні на шляху розвитку електронних інформаційних запитів, - це неналежне фінансування та розповсюдження технологій електронного цифрового підпису. Хоча для запиту на літературу з бібліотечних фондів підпис читача не є обов'язковим.
У нашій державі ведеться активна нормотворча діяльність щодо удосконалення засобів доступу до інформації, зокрема такого, як інформаційний запит. У Верховній Раді зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» (щодо створення додаткових умов для реалізації права на інформацію та використання інформаційних комунікаційних технологій для розширення доступу до інформації, а також правового забезпечення діяльності електронних видань (електронних засобів масової інформації) від 01.07.2005 р. № 7749.
У пояснювальній записці до даного законопроекту вказується на відсутність правового забезпечення електронних комунікацій між громадянами та владою в Законі України «Про звернення громадян», Законі України «Про інформацію». Звертається увага на те, що електронні запити громадян та відповіді на них не мають жодних юридичних наслідків, тим самим порушується конституційне право на поширення інформації будь-якими засобами (ст. 34 Конституції України, ст. 10 Європейської Конвенції з прав людини).
Законопроектом передбачається доволі кардинальне вирішення цієї проблеми - дозволити (зобов'язати державні органи!) розгляд електронних звернень громадян без електронного підпису, у випадках порушення питань не особистого, а загальносуспільного значення. Це стосується випадків, коли особа діє (або вважає, що діє) як громадянин, якому не байдужі суспільні проблеми, тим самим реалізуючи своє конституційне право на участь в управлінні державними справами [5]. Звичайно, запропоновані зміни до чинного законодавства про звернення громадян та інформаційні запити могли призвести до надмірного навантаження на органи державної влади, ускладнити процес обробки, розгляду звернень і запитів.
Важливою проблемою при використанні інформаційних технологій для отримання інформації є визначення країни об'єктивного права, яке регламентуватиме відносини шодо доступу до інформації за допомогою інформаційних технологій. З цього приводу російська дослідниця І. Л. Бачило зауважує, то «регулювання відносин у глобальних мережах повинне, насамперед, опиратися на чинне національне законодавство в кожній країні. Однак це не виключає необхідності міжнародних, міждержавних аспектів регулювання відносин, пов'язаних з використанням глобальних інформаційно-комунікаційних мереж» [6]. Безумовно, з такою точкою зору дослідниці варто погодитися. Зазначимо лише, що для регулювання відносин з приводу доступу до інформації, приміром, через мережу Інтернет, доцільно, на нашу думку, застосовувати принцип визначення права, що регулюватиме відповідні відносини країни надавача. а не запитувача інформації.
В Україні поступово розбудовується система нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання такого засобу доступу громадян до інформації, як Інтернет. Це, зокрема, Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Постанова Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. № 3 «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади», Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого2004 р. № 150 «Про офіційне оприлюднення регуляторних актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади та їх посадовими особами, і внесення змін до Порядку оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади», Порядок інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, затверджений спільним Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіо¬мовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 р. № 327/225, Порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади, затверджений Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 р. № 327/225, Розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2001 р. № 462 «Про затвердження Положення про веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет» та ін.
Важливим нормативно-правовим актом у вказаній сфері є Порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», затверджений Наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 15 серпня 2003 р. № 149 (далі - Порядок), який визначає процедуру надання органами виконавчої влади інформаційних та інших послуг громадянам і юридичним особам з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд» 17]. Інформаційні послуги, що мають надаватися з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», визначені Переліком інформаційних та інших послуг електронної інформаційної системи «Електронний Уряд» [8].
Поняття «інформаційні та інші послуги» (далі - інформаційні послуги) у Порядку вживаються у такому значенні: це «здійснення органами виконавчої влади у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції в електронному вигляді до відома споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб у державних (адміністративних) послугах. При цьому «інші послуги» це такі, що можуть з'явитись завдяки розвитку інформаційних технологій (застосування цифрового підпису, електронного документообігу та ін.)» [7, п. 2]. Використана у Порядку конструкція «задоволення інформаційних потреб у державних (адміністративних) послугах» та й загалом зміст норм І Іорядку дають підстави стверджувати, що Порядок не регламентує надання інформації за інформаційним запитом. Йдеться лише про надання інформації про державні (адміністративні) послуги - послуги, обов'язковість отримання яких визначається законодавством та які надаються фізичним чи юридичним особам органами виконавчої влади, створеними ними установами, організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів. Хоча як один із засобів доступу громадян до інформації система «Електронний Уряд» є важливим механізмом забезпечення права на інформацію. Крім того, розробники Порядку; цілком ймовірно, передбачили можливість поширення його дії на відносини з приводу електронних інформаційних запитів та віднесення їх до категорії «інші послуги». Адже вище обгрунтовано, що саме застосування цифрового підпису, і, відповідно, створення електронного документа, є підставою для визнання належної юридичної сили електронного інформаційного запиту.
Порядок визначає чотири види електронного надання інформаційної послуги:
1) інформування (надання безпосередньо інформації про державні (адміністративні) послуги);
2) одностороння взаємодія (забезпечена можливість користувачу отримати електронну форму документа);
3) двостороння взаємодія (забезпечена можливість обробки електронної форми документа, включаючи ідентифікацію);
4) проведення трансакцій (електронна реалізація можливостей прийняття рішень та їх доставка) [7, п. 4].
Зважаючи на зміст поняття «інформування», а також враховуючи положення інформаційного права, його можна було б визначати у зазначеному нормативно-правовому акті як «оприлюднення інформації».
Двостороння ж взаємодія, яка забезпечується прийманням органом виконавчої влади заповнених форм документів в електронному вигляді для надання відповідних послуг, і проведення трансакцій [7, п. 4.3] можуть перерости у майбутньому у такий засіб доступу до інформації, як інформаційний електронний запит.
Перспективами подальших наукових розвідок у цьому напрямі визначаємо дослідження інформаційних потреб різноманітних суб'єктів з метою визначення порядку та механізмів правового регулювання доступу до інформації за допомогою новітніх інформаційних технологій. Безумовно, розвиток останніх зумовлює інтерес науковців інформаційного права і до інших питань, зокрема, до правового регулювання відносин з приводу створення та використання баз даних, електронних бібліотек, доступ до електронних носіїв інформації осіб з фізичними вадами, розмежування доступу до електронних носіїв відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом тощо. Лвтор статті запрошує науковців, державних службовців, аспірантів, студентів та інших заінтересованих громадян до обговорення проблем доступу громадян до інформації у мережі Інтернет за адресою: www.krai.org.ua.
Список використаної літератури:
1. Закон України «Про Національну програму інформатизації» // Відомості Верховної Рази, 1998. - № 27-28. - С. 181.
2. Женевська Декларація принципів Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства «Женева 2003 - Туніс 2005».
3. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України, 1992. - № 48. - Ст. 650.
4. Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 36. - Ст. 275.
5. Пояснювальна записка до проекту Закон України «Про внесення змін до деяких законів України» (щодо створення додаткових умов для реалізації права на інформацію та використання інформаційних комунікаційних технологій для розширення доступу до інформації, а також правового забезпечення діяльності електронних вилань (електронних засобів масової інформації), зареєстрованого у Верховній Раді України від 01.07.2005 р. № 7749 II http://www.rada.gov.ua/law2/Proect.2.
6. Бачило И. Л. Свободный доступ к информации и Интернет http://emag.iis.ru/arc/infosoc/emag.nsf/BPA/da88f23de79819a8c32569eb004a324d
7. Порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», затверджений Наказом Державного комітету зв'язкула інформаплзаїш України від 15.08.2003 р. № 149 // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 26930/2003.
8. Перелік інформаційних та інших послуг електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», затверджений Наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 15.08.2003 р. № 149 // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 26930/2003.
9. МарущакА. І. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері доступу громадян до інформації як засіб боротьби з корупцією // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) - 2006. - № 14. - С. 128-134.
10. Брижко В. М., Гавповський В. Д., Калюжний Р. А., Попович В. А., Цимбалюк В. С. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права / Академія правових наук України: Науково-дослідний центр правової інформатики / М. Я. Швець, Р. А.Калюжний (заг. ред.). - Ужгород, 2003. - 240 с. |
