Іван Левицький – се великий артист зору,
  колосальне, всеобіймаюче око України.
  І. Франко

  Іван Нечуй-Левицький – відомий український письменник, учитель, фольклорист, перекладач. Фундатор нового жанру в українській літературі – соціально-побутової повісті. Корифей української прози, унікальна людина із загадковим баченням та чарівним талантом. Іван Семенович захоплювався українською мовою, протистояв русифікації України та говорив: "Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер – то її душа".
  Іван Левицький народився 13 (25) листопада 1838 року в селищі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (нині – Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область) у сім'ї спадкового священника. Їхній рід односельці вважали праведниками, оскільки шість поколінь Левицьких невтомно служили Господу. І досі на Канівщині їхні прізвища та імена вписані у поминальнику місцевої церкви, починаючи від діда Степана. Не розуміючи постаті Батька, годі збагнути Сина. Семен Степанович Левицький був різний. Усупереч настановам Священного Синоду, проповіді в церкві він читав українською мовою, а в підвалини всіх починань закладав "українську ідею". Як для українського священника першої половини XIX століття він, освічена людина, мав доволі прогресивні погляди. Слова словами, та Семен Степанович власним коштом відкрив сільську школу, в якій син вивчився читати й писати. Звісно, родина мала пристойну домашню бібліотеку. Разом із тим батько був суворим проповідником і темпераментним освітянином, який шанував козаччину, Т. Г. Шевченка. Тож змалку хлопець ознайомився з історією України, жадібно читаючи (є свідчення) Тарасів "Кобзар", байки Євгена Гребінки, розвідки етнографа Миколи Маркевича та археолога Дмитра Бантиш-Каменського, літопис Самовидця та ін. А ось мати майбутнього класика української літератури, Ганна, була неписьменна, але на диво чутливої душі. Навіть не дослухавши до кінця читання про житіє певного святого, вона щиро плакала, а малий Іван заходився слідом за нею. Коли хлопцеві йшов 13-й рік, його мати померла.
  І. Левицький-громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літературну діяльність він почав у 30 років, коли події минулого та сучасного міг оцінювати усвідомлено і тверезо, коли думки про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце. Закінчивши Київську духовну академію, Іван Левицький кілька років викладав у польських дівочих гімназіях. І вчителем був непоганим. Одначе так і не одружився.
  Початок його літературної діяльності припав на 60-ті роки XIX ст., коли писати українською мовою було заборонено. Письменник згадував, що про його літературні спроби рідною мовою, підписані псевдонімом "І. Нечуй", не знали навіть товариші, з якими він жив на одній квартирі, не знав і батько. У 70–80-х рр. були написані найвідоміші твори – "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка", "Старосвітські батюшки та матушки", "Хмари".
  На тлі художніх пошуків кінця XIX – початку XX ст. його творчість відзначалася тематичним і стильовим консерватизмом. Для прози І. Нечуя-Левицького характерне реалістичне відображення дійсності. Основна тема його творів – селянська. Увагу автора привертає соціальна проблематика. Він розкриває вплив кріпацтва на долі й мораль селян, показує процеси, що відбувалися в українському селі після скасування кріпацтва. Твори Нечуя-Левицького – найкращі про українське село, найдетальніші і найбільш поетичні, хоч і прозові.
  Але писав майстер не лише про село. 33 роки він жив у Києві й написав немало неймовірних творів про нашу столицю: "Київські прохачі", "Афонський пройдисвіт", "Хмари"… А ще він – автор твору, який усі знають і обожнюють. Була у Івана Семеновича п'єса про життя на Подолі – "На Кожум'яках" називається. Прочитав її інший наш великий класик – Михайло Старицький – і був вражений. Але він одразу зрозумів, що для сцени ця п'єса задовга – шість дій аж. І звернувся до Нечуя-Левицького, щоб той дав згоду підготувати твір для театру. Також Старицький просив, щоб і його прізвище додали – як співавтора: "Щоб було написано: "Комедія Левицького-Старицького". Коли згода, то продивіться план, зробіть свої уваги і пришліть мені його зараз же, тоді і мерщій візьму до діла". Згоду на це Нечуй-Левицький дав, і п'єса з подвійною назвою "Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)" вперше у 1890 році була опублікована у збірці творів "Малороссийский театр" за двома підписами: Левицький-Старицький. Такою була згода і воля письменників. У радянський період Нечуя-Левицького "витерли" з історії. З роду священників та ще й націоналіст… Такі автори не потрібні були радянській владі. З авторів популярної п'єси "За двома зайцями" Івана Семеновича викинули, залишивши тільки Старицького. Про Нечуя-Левицького забули. Неймовірна несправедливість! На Андріївському узвозі стоїть пам'ятник героям твору, яких вигадав саме Нечуй-Левицький, але щодо авторства – він не згадується.
  Іван Нечуй-Левицький першим розширив межі української літератури до "нормативів" літератури світової, і саме йому українські письменники ХХ століття завдячують літературною мовою (більшість із них писала саме мовою Нечуя). Іван Семенович першим показав у своїх реалістичних творах усі верстви населення України: інтелігенція та духовенство, поміщики й купці, селяни та робітники – всі є на сторінках його творів. Нечуй-Левицький розширив жанрові межі української літератури: оповідання, повісті, романи, новели, п'єси, нариси, есе, критична публіцистика, етнографічні статті… За що тільки не брався письменник! Він писав про найбільш західні села українців у далекій Малопольщі та про міста колишнього князівства Данила Галицького, наприклад, про Дорогичин, у якому Данило коронувався на короля; писав про українське Причорномор'я, а найбільше – про рідне Надросся та про Київ.
  Нечуй-Левицький був досить дивакуватим, наприклад, завжди ходив з парасолькою. А ще – надзвичайно пунктуальним. Щодня у визначений час він ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов. Іван Семенович зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: хворів по два тижні після того як доводилося з кимось посваритися. Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року і потім переказував усім старі новини з тих журналів.
  25 років віддав Іван Нечуй-Левицький педагогічній праці. Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати. Категоричним був стосовно правопису, казав: "Писати треба так, як люди говорять!" Тому не терпів літеру "ї", писав не "їх", а "йих" тощо. У заповітах вимагав, щоб так його друкували "на віки вічні". Правописні нововведення вважав "галицькою змовою". Нагадував інквізитора, готового спалити і власні книжки, якщо там буде єресь. "Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!" Живу мову він знав. Помічав росіянізми, полонізми й будь-які іншомовні впливи та уникав їх. До речі, вислів "старанно уникав" Іван Семенович вважав польським. "Я сказав би: падковито одмикував – це чисто народний київський вираз". Казав не "негативне", а "відкидне", не "позитивне", а "покладне".
  Самотній холостяк ніколи особливо не дбав про гроші, витрачаючи все на книги, які в кінці життя виявилися нікому не потрібними. У Києві Іван Нечуй-Левицький жив у жахливих злиднях. Сповідуючи культ самотності, він оселився у маленькій квартирі, у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській. Тут класик доживав віку. Із останніх творчих сил Іван Семенович працював, бо прагнув завершити всі літературні плани. Не віриться, але ще на початку ХХ століття на подвір'ї київського будинку по вулиці Новоєлизаветинській буяв садок, тихо плескав невеликий ставок і гула бджолами справжня пасіка. Тому навіть улітку прозаїк майже не залишав столиці Лівобережної України, зрідка відвідуючи далеких родичів у Білій Церкві.
  Перед смертю класик української літератури ледь зводив кінці з кінцями. У важкі роки Першої світової війни та жовтневого заколоту Іван Семенович уперто боровся за виживання. У прямому розумінні того слова. Літературних гонорарів він не отримував, мешкав у холодній квартирі, часто голодував. Залишений навіть прихильниками, не маючи сім'ї, він вистоював довжелезні черги за хлібом чи гасом. Під дощем. У мороз. У спеку. Зрештою на початку 1918 року велетень української літератури остаточно зліг та в умовах кайзерівської окупації Києва потрапив до жахливої Дегтярівської богадільні на Лук'янівці. Там за всіх режимів "людей морено було і голодом, і холодом". У так званому "шпиталі для самотніх людей", позбавлений належного догляду, письменник помер 2 (15) квітня 1918 року від… недоїдання. Згідно з постановою Центральної Ради його поховали на Байковому кладовищі – коштом Української держави.

  Список літератури

  Про автора

  1. 821.09(477)
      Н 59
      Коляда І. А. "Вічний бурлака нашої літератури". Іван Нечуй-Левицький. Життєпис. Національно-культурний вимір : монографія / Ігор Коляда, Володимир Ткаченко, Олександр Терещенко. – Харків : Ранок, 2019. – 446, [1] с.
  2. 83.3(2=Укр)1 / 8У1
      Н 59
      Міщук Р. С. Співець душі народної : до 150-річчя від дня народж. І. С. Нечуя-Левицького / Р. С. Міщук. – Київ : Знання, 1987. – 47, [2] с.
  3. 84(4УКР)
      П 16
      Панченко В. Сонячний годинник : кн. пілігрима / Володимир Панченко. – Київ : Темпора, 2013. – 411, [4] с.
  4. 83.3(2=Укр)1 / 8У1
      Н 59
      Тараненко М. П. І. С. Нечуй-Левицький : семінарій / М. П. Тараненко. – Київ : Вища школа, 1984. – 183 с.

  Твори

  1. 84(4УКР)
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Запорожці / І. С. Нечуй-Левицький. – Харків : Фоліо, 2007. – 317, [2] с.
  2. 84(4УКР)
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Кайдашева сім'я ; Хмари : повісті / І. Нечуй-Левицький. – Київ : Наукова думка, 2001. – 501, [2] с.
  3. 84(4УКР)
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Князь Єремія Вишневецький : [роман] / Іван Нечуй-Левицький. – Київ : Школа, 2007. – 254, [1] с.
  4. 84(4УКР)
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря ; Кайдашева сім'я / І. С. Нечуй-Левицький ; авт. передм. Н. Крутікова ; іл.: А. Базилевича, А. Полтавця. – Київ : Дніпро, 1982. – 274, [1] с.
  5. 82.3(4УКР) / 8УФ
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології / І. С. Нечуй-Левицький. – Київ : Обереги, 2003. – 143 с.
  6. 84(4УКР)
      Н 59
     Нечуй-Левицький І. С. Твори : в 2 т. Т. 2. Повісті та оповідання / І. С. Нечуй-Левицький ; [упорядкув. і прим. Н. О. Вишневської ; ред. Н. Є. Крутікова]. – Київ : Наукова думка, 1986. – 638 с. – (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література).
  7. 84(4УКР)
      Н 59
      Нечуй-Левицький І. С. Хмари ; Над Чорним морем : повісті / І. С. Нечуй-Левицький. – Київ : Дніпро, 2004. – 549, [2] с. – (Скарбниця).