До Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів 12 квітня у читальному залі Чернігівської обласної універсальної бібліотеки ім. В.Г. Короленка відбулась зустріч з головою Чернігівського міського відділення української спілки в’язнів-жертв нацизму Ніною Зубок. На зустріч були запрошені студенти Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту. В своїх спогадах Ніна Володимирівна розповіла, що вона восьмирічною дівчинкою була вивезена до Німеччини. Табір був розташований у лісі біля міста Більфельд, обнесений колючим дротом під струмом, навколо багато охоронців з собаками. Особливо німці знущалися над військовополоненими офіцерами та солдатами. Їжа була мізерна, годували бруквою, турнепсом, іноді давали хліб з тирсою. Дітям робили щеплення, після яких з’являлися на руках пухирці, як після опіку. Ніна Володимирівна часто згадувала після війни, як можна було вижити в цих умовах? В 1945 році табір визволили американські війська, вони підтримували харчами, одягом, потім всіх відправили на Батьківщину. Молоді показала фотографії, де вона в складі делегації з колишніми в’язнями відвідувала різні концтабори та пам’ятні місця, порадила, якщо буде можливість побувати на екскурсії в концтаборах, щоб змогти побачити своїми очима жахливі злочини нацистів.
  Книжкову виставку "Пам’ять заради майбутнього" підготували працівники відділу документів із гуманітарних наук. Виставка містить багато видань, які звучать голосами тих людей, які змогли вистояти в нелюдських умовах та не скоритися. Вони чудом залишилися живими. Книга нашого земляка журналіста Якова Ковальця "На Україну повернусь" викликала особливу увагу молоді. В ній розповідається про уродженців Чернігівщини, які гинули в фашистських тюрмах, гетто, концтаборах, були насильно вигнані в Німеччину. У заключному розділі "Нескорена околиця" автор книги розповідає про повстання у Яцівському концтаборі на околиці Чернігова. Незвичайна розмова із в’язнем фашистського концтабору привела до народження вірша, рядки якого містяться у книзі.
Чи весна, чи зима,
А чи літо, чи осінь,
зі старечих очей
ллються-капають сльози.
І по зморшках течуть,
Стежечки пракладають...
І його в ті роки знову і знов повертають.
Люди... нари... барак...
Ні, не люди – скелети...
І за кожним зорять
З висоти кулемети...
  Про ті часи треба завжди пам’ятати. Ця пам’ять – гіркий урок нинішнім і майбутнім поколінням і застереження народам і урядам від помилок, за які так дорого і довго доводиться розраховуватись. І хай ця пам’ять не стане джерелом образи, напруженості, протистояння, ворожнечі, а навпаки – згуртує, мобілізує, щоб такого ніколи не повторилось.