До 160-річчя від дня народження В. А. Хавкіна (1860–1930), відомого бактеріолога, творця перших вакцин проти чуми та холери

 

   Володимир Аронович Хавкін – лікар-мікробіолог та епідеміолог. Був учнем І. І. Мечникова, співробітником Пастерівського інституту в Парижі (з 1889-го), працював в Індії (1893–1915), створив у Бомбеї протичумну лабораторію, названу пізніше його іменем (з 1925 року – Інститут ім. В. А. Хавкіна). Основні праці – дослідження холери й чуми, вперше опрацював ефективні вакцини проти цих хвороб. Помер 26 жовтня 1930 року.
  Цьогоріч виповнилося 160 років від дня народження Володимира Ароновича Хавкіна – видатного українського лікаря-бактеріолога, імунолога й епідеміолога, який створив вакцини проти холери та чуми. Народився він 15 березня 1860 року в Одесі в сім'ї вчителя Казенного єврейського училища Арона Хавкіна і доньки вчителя того ж училища Розалії Ландсберг. Мати померла в 40 років, за місяць до сьомого дня народження Володимира, що дуже вплинуло на все його подальше життя. Юність Володимира минула в Бердянську, куди переїхала родина в пошуках кращої долі. У цьому приазовському містечку з 1872 по 1879 рік він навчався у чоловічій гімназії. Сьогодні це Бердянський державний педагогічний університет. Саме на сходах цього навчального закладу встановлений перший і єдиний в Україні пам'ятник видатному бактеріологу Хавкіну.
  З ранніх літ Володимир відрізнявся блискучими здібностями, надзвичайною працьовитістю, чіткою спрямованістю інтересів. Провчившись вісім років у гімназії, отримав атестат, де з усіх предметів стояла однай та ж сама оцінка – "5". Учорашній гімназист прагнув продовжити навчання, але у батька, що мав велику сім'ю, не було на це грошей. На щастя, допоміг Володимирові його старший брат. Відтак хлопець одразу вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. Він сумлінно ставився до навчання, а після занять пропадав у лабораторії професора І. І. Мечникова. У той час в університеті працювало багато знаних учених, які користувалися повагою серед студентів: видатний біолог Мечников, засновник школи російських фізиків Умов, професори Посников, Трачевський, Преображенський, Гамбаров та інші. Але були й нездари. 20 листопада 1891 року 60 слухачів першого та другого курсів зажадали від керівництва закладу, аби воно звільнило за безграмотність доцента Чижова, який викладав філософію права. Відповідь від адміністрації надійшла через кілька днів: університетський суд наклав на 17 студентів різні стягнення, а трьох головних призвідників вирішили виключити, серед них і Володимира Хавкіна. Але за відрахованих студентів заступилася група викладачів, учена рада університету, і Володимир Хавкін повернувся до занять. Клопотав за нього сам Ілля Мечников.
  У результаті цих подій почалося цькування демократичної частини професури, через що Мечников, Преображенський, Посников та Гамбаров змушені були покинути університет. Тепер уже студенти стали на захист своїх викладачів, і розправа не забарилася: сімох студентів, у тому числі майбутніх знаменитостей – хіміка-академіка М. Д. Зелінського, геолога-академіка М. І. Андрусіва та В. А. Хавкіна, виключили.
  Утім, В. Хавкін був не тільки активним учасником подій у стінах університету. Тоді серед молоді набули популярності ідеї народовольства. Ще восени 1879 року, після прибуття в Одесу, Володимир знайомиться з членами революційного гуртка "Народна воля" і долучається до його роботи. Й одразу ж потрапляє до списку політично неблагонадійних осіб жандармського управління. На початку 1880-го Володимира заарештовують, але для першого разу обмежуються встановленням поліцейського нагляду.
  3 травня 1881 року в Одесі почалися єврейські погроми. 15 лютого 1882-го Володимира Хавкіна знову заарештували за звинуваченням у державному злочині й кинули до в'язниці. На допитах він не видав гуртківців, нічого не сказав про можливий замах на прокурора військово-окружного суду генерала Стрельникова, і Володимира випустили.
  Отже, 1882 рік для Володимира Хавкіна почався вкрай важко. Його відрахували з університету, вже тричі заарештовували, Володимир перебував під жорстким поліцейським наглядом і був позбавлений будь-яких засобів для існування. Але й у таких обставинах він ставить перед собою мету – здобути вищу освіту. Голодує, перебивається випадковими заробітками і щодня самостійно вчиться, готуючись до іспитів за університетською програмою. Відтак у березні 1884 р. екстерном блискуче складає іспити й захищає дисертацію. Вчена рада Новоросійського університету одноголосно ухвалює рішення затвердити його кандидатом природничих наук. Але дуже скоро поліція й університетські чиновники "роз'яснили" молодому вченому, що його становище, по суті, не змінилося і не зміниться. Новоросійський університет не зарахував Хавкіна до числа викладачів, його взяли на роботу в невеликий зоологічний музей.
  І Володимир поринає в науку. 1885 року паризький журнал "Аннали натуральних наук" публікує його дисертацію, присвячену найпростішим мешканцям Чорного моря – астазіям. Роком пізніше той самий журнал друкує нову статтю про біологію зеленої евглени. Володіючи європейськими мовами, молодий учений постійно стежить за публікаціями в зарубіжних журналах, де почали з'являтися матеріали з невідомої раніше науки – бактеріології. Саме в ці роки Луї Пастер знайшов засіб боротьби із сибіркою і провів лікування сказу за допомогою щеплень; Роберт Кох виявив мікроскопічного збудника сухот, а згодом відкрив холерну "кому".
  Та в Росії тоді бактеріологічними дослідженнями займатися було неможливо, і В. Хавкін на запрошення І. Мечникова переїжджає до Франції, де влаштовується в інститут Пастера.
  Навесні 1892-го вибухнула епідемія холери, і тільки за одне літо в Російській імперії захворіло 600 тисяч осіб, із яких близько 300 тисяч померло. Улітку того ж року холера впритул наблизилася до головних європейських столиць. Це і змусило В. Хавкіна почати досліди в надії отримати дієву вакцину, що попереджає зараження холерою.
  Днем народження таких ліків вважається 18 липня 1892-го, коли після численних експериментів з піддослідними тваринами і птахами Володимир Хавкін увів собі під шкіру першу дозу протихолерної вакцини. У ті ж дні погодилися зробити щеплення троє його друзів: Георгій Явейн із Петербурга, Михайло Томамшева з Тифліса і москвич Іван Вільбушевич. Усі троє були політичними емігрантами, вимушеними втекти з Росії після розгрому народовольчого руху. Тільки-но стало зрозуміло, що випробування на людях пройшли успішно і вакцина виявилася ефективним засобом, Хавкін повідомив про намір безоплатно передати Росії досвід її виготовлення й повідомив, що готовий негайно виїхати до Петербурга, щоб продемонструвати метод вакцинації.
  Пастер і Мечников сердечно привітали молодого вченого з видатним успіхом. Про нього захоплено писали паризькі газети. Хавкін адресував листа принцові Ольденбурзькому, родичеві царя й керівникові боротьби з холерою, з пропозицією передати безоплатно свою вакцину, щоб зупинити епідемію. Але отримав відмову. За три місяці в Росії загинуло близько 300 тисяч осіб. Утім, як виявилося, не тільки Росія, а й освічена Європа не була готовою до боротьби з епідемією. Від вакцини відмовилися в Парижі та Гамбурзі. Й тоді на прохання уряду Великобританії Хавкін поїхав на боротьбу з холерою в Індію.
  У нетрях Калькутти, тодішньої столиці Індії, не минало дня без похорону чергових жертв епідемії. Хавкін працював по 12–14 годин на добу. За два роки він особисто зробив щеплення 50 тисячам осіб, одночасно навчивши цієї справи багатьох своїх асистентів. Жителі сіл і міст, через які проходив маленький протихолерний загін доктора Хавкіна, буквально обожнювали "білого зцілювача". Знаменитий Ганді, лідер руху за визволення Індії, зустрівся з лікарем, вислухав його лекцію, попросив зробити щеплення й потім багато разів виступав на захист ученого.
  Але тільки холерою справа не обмежилася. Несподіваний спалах чуми у Бомбеї змусив індійський уряд звернутися до Хавкіна з проханням спрямувати свій досвід на боротьбу з новою епідемією. Той з готовністю погодився, організував у Бомбеї протичумну лабораторію і буквально за три місяці створив першу в історії протичумну вакцину. Як і протихолерну, спершу випробував на собі.
  Звичайно, з наукової точки зору все це було продовженням та розвитком досліджень Луї Пастера, але безсумнівна заслуга Хавкіна – практика перших у світі масових щеплень. За 22 роки роботи в Індії він і його соратники вакцинували чотири мільйони осіб. Щеплені хворіли в сім разів менше й помирали вдесятеро рідше. Бактеріологічна лабораторія, яка пізніше була перетворена на Інститут Хавкіна, і нині виготовляє мільйони доз вакцин та сироваток, рятуючи людей від холери, чуми, тифу, сказу, правця та інших недуг.
  Коли Хавкін дізнався про черговий спалах чуми в Росії, знову запропонував безоплатно передати свій метод російським лікарям, навчити їх способу приготування вакцини. Але й цього разу його добру волю відкинули. Втім, 1898-го в Петербурзі все ж таки створили лабораторію, де готувалася вакцина або, як вона тоді називалася, "лімфа Хавкіна", що врятувала тисячі життів.
  Як стверджували сучасники, в Індії Хавкін був у статусі божества, якому поклонявся тамтешній люд. Тепер у цій країні в обігу є марки, присвячені вченому. 1897 року королева Вікторія нагородила його одним із вищих орденів Британської імперії. Він, великий експериментатор, зробив переворот у науці. Допоміг людству успішно боротися з тяжкими інфекційними хворобами, продемонстрував усій планеті приклад громадянської мужності, безкорисливості, самовідданості. Завжди відмовлявся від винагород за свої відкриття, вважаючи, що найвища нагорода для нього – припинення епідемій, одужання людей. У цьому бачив сенс і мету свого життя.
  Досягнувши пенсійного віку, Володимир Хавкін назавжди покинув Індію й оселився у Франції. Восени 1927-го побував на батьківщині, зокрема і в Одесі.
  Помер великий учений 26 жовтня 1930 року у Швейцарії, похований у Лозанні. Готельний номер, який багато років у різних країнах служив йому єдиним притулком, виявився і місцем його смерті. День смерті Володимира Хавкіна став для Індії днем національної жалоби. Так закінчилося життя самотнього мандрівника й похмурого відлюдника. Розчарування в революційних фантазіях, виснажливі блукання в індійських джунглях, життя в тіні – без сім'ї і дітей, без веселих приятелів – така вона, доля великого вченого, про якого так мало знає світ.

Підготувала Валентина Куценко, завідувачка відділу документів із гуманітарних наук