Нещодавно в Чернігівському Молодіжному театрі відбулася прем’єра вистави "Орніфль" за однойменною п’єсою Жана Ануя. Режисер та виконавець головної ролі – Роман Покровський. Сорежисерка – Руслана Остапко.

  Звісно, відділ мистецтв не міг лишитися осторонь такої цікавої події та не поділитися своїми враженнями. І тому, з огляду на очевидні обставини, проєкт "Від п’єси до вистави" змінив свій формат.

  Варто згадати. В Молодіжному театрі є ще одна вистава за Жаном Ануєм і ім’я їй "Оркестр". Постановка – Геннадія Касьянова. Прем’єра відбулася в 1996 році.

  Для довідки. Жан Ануй – французький драматург. Народився в Бордо 23 червня 1910 року. Тобто в 2020-му – 110 років з дня його народження.

  Його твори різняться від високої драми до абсурдистського фарсу. Він один з найплідніших французьких письменників після Другої світової війни.

  Більшість робіт Ануя розглядають тему збереження цілісності у світі моральних компромісів, що, власне, можна побачити у виставі.

Орніфль – справжній поціновувач представниць прекрасної статі, поет, який розривається між написанням прибуткових куплетів та високими моральними темами. Питання актуальне: гроші для мистецтва, чи мистецтво заради грошей? Але неочікувана зустріч із сином, про існування якого він не здогадувався, змінює його життя та змушує відповісти самому собі на суттєві питання.

 Переглянути відеовідгук на виставу можна тут

  Думаю, варто нагадати, що хоч би я була 10 разів провідним бібліотекарем відділу мистецтв або 100 разів поціновувачем прекрасного, але своїми враженнями від вистави я ділитимуся, як глядач.

 

  Ця вистава стала для мене рибальським гачком, котрий глибоко увіп’явся в палець. Різко смикнути і забути не вийде, бо, знаєте, пальці на дорозі не валяються, а мені мій подобається, але й ходити з тим гачком важко та незручно, адже він перетягує на себе всю увагу, хочеться вам того чи ні.

 

  Але (!) маю одразу сказати: мене вистава не доламала. Адже можливо зануритися ще глибше, додати драми у фіналі – актори однозначно це можуть і матеріал дозволяє. Так, виходила я із глядацької зали з безліччю запитань в голові до самої себе і світу та зі сльозами на очах (добре, що на мені була маска). Але я хотіла би ЩЕ. Більше. Аби мій світ перевернувся з ніг на голову та змусив всі емоційні й мисленнєві процеси працювати на 200 %. Але попри все, я була вражена до глибин свідомого.

 

"Орніфль" – це та вистава, після якої хочеться побути наодинці з собою. Надовго.

 

  Щоби якось зібрати докупи думки, я зробила невеличкий нічний променад до Катерининської церкви. Не допомогло. Я сподівалася, що відповідна музика допоможе розібратися в емоціях від побаченого й почутого. Теж ні. Я навіть зателефонувала подрузі та спробувала розповісти їй свої враження, але слова не клеїлися. І лише коли мій телефон розрядився вкрай, коли я заховала його разом з навушниками в рюкзак та відчула тишу і нічний, прохолодний, свіжий вітерець у волоссі, тільки тоді мої думки вляглися.

 

  Мені сподобалося осучаснена адаптація п’єси, адже це більш резонує із сьогоденням. Текстова інтерпретація, котра, безсумнівно, містить достатньо власних думок, маленькі деталі, що допомагають розкрити характер персонажів – все це було гармонійно вписано в канву основної історії. Актори, як на мене, були на своїх місцях – доречні та органічні в своїх ролях, як за зовнішністю, голосом, так і за подачею та розумінням персонажу в цілому. Молоде покоління акторів тримало себе на сцені чудово, а все інше прийде разом із досвідом.

 

  Що б там не говорили, але дана тема залишатиметься актуальною завжди: пошуки власного Я, внутрішні конфлікти (а як наслідок – і конфлікт внутрішнього із зовнішнім), високого і приземленого, пошук сенсу людського життя, якщо бажаєте. Власне, що таке життя? Тягар, який треба з гідністю пронести? Пригода, повна насолод та легковажності? Серйозний шлях, кінцева мета якого – залишити слід в історії людства та якомога більше допомогти ближнім своїм? Правильний варіант кожен обирає на власний розсуд.

 

  Якщо згадати вчення Юнга, то у виставі присутній одвічний конфлікт Персони, Тіні та Его. Чомусь більшість людей приміряє на себе Персону, забуваючи, відштовхуючи та не приймаючи власну Тінь. Але ж вона не є чимось поганим чи аморальним. Тінь лише уособлює бажання та прагнення нашої душі, так, можливо, не зовсім чисті й безневинні, але (!) – це однаково частина особистості. На прикладі головно героя можна побачити, що лише об’єднавши ці три сторони особистості (якщо не заглиблюватися у підсвідомість), можна досягти гармонії із самим собою.

 

  "Я назвав її комедією. Для сміху", – так пояснив жанр "Чайки" замість Чехова поет Сергій Плотов у своєму вірші. До "Орніфля" ж добре пасує народне висловлювання "Щоб не плакать, я сміявся".

 

  Особисто для мене дана вистава стала зворотною стороною оповідання Патріка Зюскінда "Тяга до глибини", де художниця – головна героїня – віддала все, що мала, до останньої краплі, аби віднайти ту саму глибину в своїй творах. Вона закопалася так далеко, що вже не змогла сама вирватися із глибини чорного провалля власної особистості.

  У виставі ж бачимо зворотне. Що станеться, коли забудемо або відсунемо кудись подалі, в закуток свідомості, глибину і сенс та плаватимемо лише на поверхні? Так, буде комфортніше для власного ментального здоров’я (а часто-густо і для гаманця). Але що в такому випадку робити, коли тебе раз по разу магнітом притягує до серйозних, вічних тем? Внутрішня війна, яка може закінчитися дуже сумно.

   Можливо, аж занадто перекладаю виставу на себе особисто, але (!) я вважаю, що театр має не лише розважати, а й ставити певні питання перед своїм глядачем.

   Що ж, йти в театр, чи не йти в театр – вибір кожного. Але якщо вам до вподоби поєднання комічного і трагічного, якщо ви не боїтеся таких запитань і думок – тоді вам однозначно на "Орніфля".

   Як говорив Оскар Вайлд: "Життя коротке, мистецтво – вічне".

 

Катя Скрипка, член НСЖУ,

провідний бібліотекар відділу мистецтв Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка