Марія Вілінська, Марія Маркович, Марко Вовчок, Марія Лобач-Жученко. Скільки образів, таких суперечливих, – в одній жінці, яка справляла незабутнє враження! У ній сходилися лід і полум'я, щирість і кокетування, пристрасть і вміння безжалісно відмовляти. Такі жінки рідко бувають щасливими – сама їхня природа повстає проти спокійного затишку, бо їхня стихія – океан, штормовий і безмежний….
  Ця жінка викликала різні почуття – від захоплених відгуків до відкритої ненависті… І говорили про неї – то піднесено-витончено, то брутально-осудливо. Це все – на емоційному рівні. Але вона була такою, якою була, – набагато складнішою і в чомусь простішою за ті суперечливі оцінки. Світ порочний саме тому, що в ньому так хибно та легко судять і пересуджують.
  Марко Вовчок – українська письменниця, видавниця, майстриня психологічного оповідання, казкарка, перекладачка й мандрівниця. Її твори мали антикріпацьке спрямування, вона описувала поневолений стан жіноцтва часів панщини, історичне минуле України.
  Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в небагатій дворянській сім'ї в Орловській губернії. Після смерті батька Маріїна мати вдруге вийшла заміж. Це був невдалий шлюб – новий чоловік вів розгульне життя й розорив родину.
  Майбутня письменниця часто жила у різних родичів, навчалася в пансіоні в Харкові, пізніше переїхала в Орел. Тут вона познайомилася з Опанасом Марковичем, українським культурним діячем, який був засланий углиб Росії за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві (пізніше, познайомившись ближче з Марією, найвідоміші братчики – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров – спричиняться до культу Марка Вовчка як нової зірки української літератури).
  У 1851 році Марія Вілінська та Опанас Маркович одружилися проти волі її тітки. Після заміжжя Марія жила з чоловіком у Чернігові, Києві й Немирові. Тоді майбутня Марко Вовчок глибоко вивчала життя, культуру та мову українського народу.
  Під впливом чоловіка молода дружина стає не просто колекціонеркою фольклору, але й українською патріоткою, а пізніше – популярною письменницею. Згодом, ставши відомою і покинувши Марковича, вона пояснювала свій шлюб з ним не почуттям, а бажанням якнайшвидше завоювати незалежність. Однак на початку кар'єри Марія бере чоловікове прізвище за основу псевдоніма, переймає його естетичні смаки й використовує літературні зв'язки, зокрема з Пантелеймоном Кулішем, який і видає 1857 року в Петербурзі її "Народні оповідання".
  Коли Марко Вовчок, покинувши чоловіка, переїхала до російської столиці 1859 року, вона стала знаменитою. Цього року окремою книжкою вийшли "Народні оповідання" в перекладі і з передмовою Івана Тургенєва, а також окремі оповідання – в журналах "Народное чтение", "Современник", "Основа", а також в альманаху "Хата".
  У цей час Марко Вовчок стала окрасою столичних літературних салонів. Шевченко кокетливо називав Марію своєю "дочкою", а вона його – "батьком". А Куліш смертельно закохався в молоду вродливу жінку і запрагнув вести її й надалі літературною дорогою.
  З кінця 1859-го і до 1867 року письменниця перебувала у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. За кордоном Марко Вовчок почувається як риба у воді. Жінка швидко входить до інтелектуальних кіл Європи, скрізь її чекають та охоче приймають. Так, у Дрездені письменниця знайомиться з критиком і журналістом Володимиром Майковим, письменником Іваном Гончаровим, професором Санкт-Петербурзького університету Костянтином Кавеліним; у Лондоні – з Олександром Герценом, лікарем-терапевтом Сергієм Боткіним та актором Михайлом Щепкіним; у Ґейдельберзі – з хіміком Дмитром Менделєєвим; у Парижі – зі знаними літераторами Ґуставом Флобером, Проспером Меріме та Львом Толстим; у Неаполі – з Миколою Добролюбовим. Проспер Меріме після прочитання "Народних оповідань" у перекладі Тургенєва пише в листі до письменниці Жанни Дакен, що ця авторка перевершила навіть "Хатину дядька Тома" Ґаррієт Бічер-Стоу. А повість "Маруся" (яку, серед інших, можна знайти в найновішому виданні творів Марка Вовчка "Емансипантка") було перекладено одразу кількома мовами, зокрема французькою книжка витримала понад сто перевидань.
  Перед Маріїними чарами не встояв і Жуль Верн – і надав їй ексклюзивне право на переклад його творів. З цього, та ще з низки знайомств і домовленостей (зокрема з паризьким видавцем П'єром-Жулем Етцелем) у Європі починається новий виток діяльності Марії Вілінської-Маркович – вона стає перекладачкою. До розширення фахових компетенцій письменницю підштовхнула ще й скрута. Живучи в Європі з маленькою дитиною та ще й будучи іноземкою, заробляти потрібно було чимало. Вона багато пише (зокрема після заборон, накладених на українське книговидання, знову починає писати російською) – про те Тургенєв сповіщає в листі до літературного критика Павла Анненкова: "Марія Олександрівна й досі тут живе, і мила, як і раніш; але стільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків, – це неймовірно!". Тож П'єр-Жуль Етцель, який став, до всього, черговим захопленням Марії, в 1863 році пропонує їй почати перекладати французьку прозу. За наступні вісім років Марко Вовчок переклала 15 романів Жуля Верна. Романи французьких сучасних їй авторів вона отримувала від Етцеля настільки швидко, що вони майже одночасно виходили і в Росії, і у Франції. Переклад російською монографії "Походження видів" Чарльза Дарвіна теж здійснила Марко Вовчок.
  У перші роки проживання за кордоном вона закінчила оповідання "Ледащиця", "Пройдисвіт", написала оповідання "Два сини". Закордонний період у творчості Марка Вовчка особливий і тим, що письменниця працювала над жанром психологічної повісті (такою стала, до прикладу "Три долі") і психологічного оповідання ("Павло Чорнокрил", "Не до пари").Також вона працювала над історичними повістями й оповіданнями для дітей ("Кармелюк", "Невільничка", "Маруся"), створила жанр соціально-побутової казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя").
  1867 року Марко Вовчок повернулася в Петербург (Марії було 34 роки). Її популярність у цей час була вже значно меншою. Однак скандальна слава стала ще більшою завдяки новому любовному захопленню. Це був критик і публіцист (який з 1862 до 1866 року перебував у Петропавлівській в'язниці), а крім того – далекий родич Дмитро Писарєв. Під його впливом жінка перекладає "Життя тварин" Брема. 1868 року Писарєв утопився під час купання в Балтійському морі, де він відпочивав разом з Марією. Наприкінці 60-х вона працювала в журналі "Отечественные записки", надрукувала романи "Живая душа", "Записки причетника", "В глуши", "Теплое гнездышко", цикл нарисів "Мрачные картины". 1870 року Марко Вовчок звернулася до уряду по дозвіл видавати журнал. Видання планувалось як таке, що має допомагати інтелігентним жінкам. Раніше вона зредагувала статтю Джона Міла "Поневолення жінок". Журнал почав виходити. Марія писала: "Щопонеділка в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато приїздить з провінції. Всі хочуть праці. І це не примха, а потреба. Приїздять не лише молоді, а всякі: і літні, і зрілі, і навіть старі. Це поголовне повстання…"
  У 1872 р., однак, сталася подія, яка істотно зашкодила репутації Марка Вовчка. Жінку звинуватили у плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися Марії не вдалося. Після цього її літературна роль стає дедалі меншою, жінка взагалі перестає писати і друкуватися. 1878 року Марко Вовчок (їй на той час було 45 років) назавжди залишає Петербург і живе в різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік – дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко. У наступні десятиліття Марія вже повністю відірвана від літературного життя. В останні роки життя письменниці контакти були обмеженими – візитів майже не робили, до театрів та церкви не ходили. Буття наче зупинилося. І листи того часу зовсім інші: "…тепер я живу в маленькому напівдикому містечку …тут є аптека, лікар, пошта… залізнична станція". Місцеві жителі навіть не підозрювали, які бурхливі, насичені подіями та пристрастями роки прожила ця пані, яка трималася осторонь навіть від самого життя…
  Померла Марко Вовчок 28 липня 1907 року. "Закотилася ясна зоря нашого письменства", – писав у ті дні Іван Франко.… Незадовго до смерті Марія Олександрівна написала: "За все життя я не залишила нікого, хто був на моїй дорозі, хворий або нещасний". Звучить як сповідь…
  Бажаєте розгадати загадки творчості і долі фатальної жінки з чоловічим псевдонімом? Ласкаво просимо до відділу абонемента Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка.
 

  Список літератури

  84(4УКР)
  В 61
  Вовчок Марко. Маруся [Текст] / М. Вовчок. – Харків : Фоліо, 2008. – 252, [2] с. – (Українська класика). – Укр., рос.
 
  84(4УКР)
  В 61
  Вовчок Марко. Народні оповідання [Текст] ; Повісті / Вовчок М. – Київ : Наукова думка, 2001. – 247 с. – (Бібліотека школяра).
 
  84(4УКР)
  В 61
  Вовчок Марко. Оповідання [Текст] : для серед. та ст. шк. віку / Марко Вовчок ; [упоряд. текстів, передм. додатки І. Андрусяка]. – Вид. 2-ге, без змін. – Київ : Національний книжковий проект, 2013. – 335 с. – (Бібліотека шкільної класики).
 
  84(4УКР)
  З-80
  Золота українська класика [Текст] : поезія, проза, драматургія / [уклад. С. М. Заготова]. – Донецьк : БАО, 2009. – 413,[2] с.
   
  84(4УКР)
  С 42
  Скарбниця української класики [Текст] : збірка / Т. Г. Шевченко [та ін.]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 814, [1] с.
   
  84(4УКР)
  П 42
  Повна збірка кращих творів. Кохання та ненависть [Текст] / уклад. С. М. Заготова. – Донецьк : БАО, 2010. – 702 с. : іл.
   
  84(4УКР)
  Ц 18
  Цар Соловей [Текст] : літ. казки укр. письменників : у 2 т. Т. 1 / упоряд. П. Ф. Бондарчука. – Донецьк : Донбас, 2011. – 383, [16] с.
 

  Про неї

  83.3(4УКР) / 8У
  В 61
  Марко Вовчок [Текст] / Тетяна Михайлівна Панасенко. – Київ : Укрвидавполіграфія, 2013. – 120, [1] с.
 
  83.3(2=УКР)1 / 8У1
  В 61
  Грицай М. С. Марко Вовчок. Творчий шлях [Текст] / М. С. Грицай. – Київ : Вища школа, 1983. – 196, [34] с.