Серед відомих вітчизняних фахівців із загальнотеоретичної юриспруденції, чиї праці у другій половині XX століття сприяли розвиткові загальної теорії держави і права, почесне місце посідає доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії наук Української РСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР, професор Петро Недбайло.
  Петро Омелянович народився 12 липня 1907 року в селянській сім'ї в селі Ново-Новицьке Чернігівської губернії. Після закінчення у 1930 році юридичного факультету Харківського інституту народного господарства (тепер Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого) став аспірантом та викладачем цього ВНЗ. З 1940 року – завідувач кафедри теорії права та державного права, декан юридичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка. У період війни викладацька робота була перервана. Петро Недбайло виконував обов'язки головного військового прокурора (1941–1946 рр.). З 1959 року і до кінця життя Петро Омелянович завідував кафедрою теорії та історії держави і права Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
  60–70-ті роки були найбільш плідними у становленні Петра Недбайла як ученого-теоретика. У цей час Петро Омелянович починає розробку циклу таких наукознавчих питань: предмет та призначення юридичної науки, її методології, предмет теорії держави і права, методологічне значення теорії держави та права, співвідношення діалектики і спеціально-наукових методів у правознавстві. Результатом цих багатолітніх досліджень стала робота "Введение в общую теорию государства и права" (1971), яка була перекладена німецькою мовою і видана у Берліні та Кельні.
  Професор Петро Недбайло читав лекції не тільки українським студентам. З набуттям авторитету правознавця-міжнародника його запрошували до університетів Швеції, Югославії, Польщі, Німеччини, Чехії, США та ін. В Університеті м. Лодзь (Польща) Петра Омеляновича обрали почесним доктором права.
  Наукові інтереси вченого були зосереджені на загальнотеоретичних проблемах закону і законності. У науковому зростанні він пройшов такі етапи: кандидат юридичних наук (1947), доктор юридичних наук (1957), професор (1958), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1967), член-кореспондент АН УРСР за спеціальністю "правознавство" (1969). З 1967 року Петро Недбайло – заступник голови Наукової ради з проблеми "Закономірності розвитку держави, управління і права" Відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР.
  Багато уваги Петро Омелянович приділяв проблематиці прав і свобод особистості. В Україні саме професор Петро Недбайло став провісником формування наукової школи загальної теорії прав людини – школи, яка була представлена і з часом розвинута, зокрема, у працях професорів М. Вітрука, М. Орзіха, П. Рабіновича, а згодом (з 1996 року й донині) – у дослідженнях Львівської лабораторії прав людини Національної академії правових наук України.
  Досвідчений і авторитетний правознавець Петро Недбайло протягом 1958–1971 рр. представляв Українську РСР у Комісії з прав людини ООН. На чотирьох сесіях Генеральної Асамблеї ООН учений виступав з доповідями, брав активну участь в обговоренні нагальних міжнародних проблем та законотворчому процесі цієї організації. У 1968 році Петро Омелянович став лауреатом премії ООН за видатні досягнення у справі захисту прав людини. Лауреатами цієї премії в різні часи були Нельсон Мандела, Джиммі Картер, Мартін Лютер Кінг-молодший та Елеонора Рузвельт.
  З науковою та міжнародною місією Петро Недбайло відвідав багато країн: Чехословаччину, Польщу, Францію, США, Швейцарію, Швецію, Іран, Угорщину, Югославію, Німеччину.
  Наукова спадщина вченого – понад 150 праць, серед яких чотири монографічні дослідження.
  Основні праці: "Радянські правові норми" (1959), "Застосування радянських правових норм" (1960), "Методологічні проблеми радянської юридичної науки" (1965), "Вступ до загальної теорії держави і права" (1971).
  Помер П. О. Недбайло 31 жовтня 1974 року в Києві.
  Петро Недбайло зарекомендував себе талановитим вченим (як здібний фахівець), намагався осягнути максимальну кількість знань і поділитися ними зі своїми студентами. Петро Омелянович проявив свій талант до викладацько-педагогічної діяльності, сприяв розвитку молодого покоління, підтримував наукові ініціативи студентів, допомагав становленню їх правосвідомості і правової культури. Бажання пізнавати та досліджувати дозволили вченому досягнути значних результатів, адже саме можливість займатися улюбленою справою є каталізатором для розвитку особистості.

  Список літератури

  1. Вітрук М. Петро Омелянович Недбайло – видатний український правознавець / М. Вітрук, П. Рабінович // Вісник Академії правових наук України. – 2007. – № 2 (49). – С. 3–12.
  2. Bизнaчний тeopeтик пpaвa, пeдaгoг, дepжaвний дiяч – Пeтpo Oмeлянoвич Heдбaйлo // Пpaвo Укpaïни. – 2009. – № 8. – C. 172–173.
  3. Назаренко Є. П. О. Недбайло – вчений, педагог, громадський діяч (1907–1974 рр.) // Право України. – 1997. – № 7. – С. 58–61.
  4. Недбайло Петро Омелянович // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін. – 2017. – Т. 3 : Загальна теорія права. – С. 327.
  5. Рабінович П. Професор Петро Омелянович Недбайло – знаний український фахівець з теорії права / П. Рабінович // Право України. – 2017. – № 7. – С. 184–189.
  6. Стащенко О. Концептуальні основи вчення П. О. Недбайла про право / Олеся Стащенко // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 12. – С. 150–153.
  7. Усенко І. Б. Петро Омелянович Недбайло – вчитель наших вчителів // Часопис Київського університету права. – 2018. – № 2. – С. 15–22.
  8. Енциклопедія Сучасної України. Т. 23 : Нґ – Ня / [голов. редкол.: І. М. Дзюба (співголова) та ін.]. – 2021. – 831 с. : іл.
  9. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Вип. 34 / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Асоц. б-к України ; [редкол.: О. С. Онищенко (голова) та ін.]. – Київ : НБУВ, 2012. – 534, [1] с. : іл.
  10. Юридична енциклопедія. Т. 4. Н – П / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; [редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін.]. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2002. – 717, [1] с. : іл.