31 травня виповнюється 75 років від дня народження білоруської журналістки, письменниці, публіцистки, лауреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич. Світлана Олександрівна народилася в 1948 році у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Її батько, білорус, сільський учитель, відбував військову службу в Україні, а мати, українка, була вчителькою німецької мови. Пані Світлана пишається тим, що в її жилах тече українська кров.
Демобілізувавшись, батько разом із сім'єю повернувся додому, в Білорусь, де вони жили в селі Копаткевичі на Гомельщині. Після школи Світлана вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету, після його закінчення працювала спочатку в районній газеті, потім – у республіканській, а згодом – кореспондентом і керівником відділу нарису та публіцистики журналу "Неман". Писати вона почала ще у шкільні роки, а під час навчання в університеті брала участь у республіканських та всесоюзних конкурсах студентських робіт, неодноразово ставала їх лауреаткою. Вона пробувала себе в різних жанрах: розповіді, публіцистика, репортажі. Хотіла знайти щось таке, що наблизило б до реальності, було справжнім. Вирішальний вплив на її вибір зробили книги відомого білоруського письменника Алеся Адамовича. Світлана Алексієвич вважає його своїм головним учителем. Завдяки Адамовичу письменниця змогла знайти свій особливий жанр – документальна проза – "жанр людських голосів, сповідей, свідчень та документів людської душі".
Свою творчість Світлана Олександрівна називає спробою зібрати історії з "голосів, які зникають", а також спробою "наздогнати історію, яка надто швидко плине". Здається, все дуже просто – побувати у різних місцях і записати розповіді звичайних людей про їхнє життя. Але це і дуже складно, бо важливо зуміти так "розговорити" людину, щоби вона розповіла свою історію, поділилася власними думками, відчуттями і ставленням до того, що відбувалося тоді в одній із найбільших країн світу, яка називалася Радянський Союз, а не говорила так, як це було прийнято.
Пані Світлана змогла записати свідчення тисяч людей, обробила їх, виокремила головне для того, щоби через їхні приватні історії скласти неофіційну картину всього, що відбувалося у країні протягом десятиліть. У кожній із її книг герої тим чи іншим чином згадують війну як щось жахливе. Та навіть у найстрашнішому сні їм не могло привидітися, що війна прийде знову, що хтось захоче відродити імперію, яка розпалася. Загальновідомо, що Росія без України імперією бути не може, тому для її відродження кремлівське керівництво зі зброєю пішло на тих, пліч-о-пліч з ким воювали проти, як тоді здавалося, найбільшого світового зла – німецького фашизму. Але всі імперії рано чи пізно розпадаються…
Світлана Алексієвич говорить, що більше тридцяти років писала історію "червоної утопії", про людей, яких, напевно, більше ніколи не буде на такому величезному просторі такого жахливого експерименту. І страшного, і в чомусь – чудового. Авторка говорить, що йшла слідом за історією по головних її точках. У результаті з'явилася низка творів, об'єднаних у цикл "Червона людина. Голоси утопії". З ними ви можете ознайомитись у відділі абонемента Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки.
821(476)
А 48
Алексієвич С. О. Останні свідки. Соло для дитячого голосу / Світлана Алексієвич. – Харків : Фоліо, 2020. – 251 с.
У книзі вже дорослі люди розповідають про своє дитинство, яке припало на 1941–1945 роки. На їхніх очах убивали батьків, братів і сестер, друзів, сусідів. Їм доводилося турбуватися про молодших дітей, вони намагалися вижити в концентраційних таборах, не померти з голоду. Діти, яких раптово позбавили всього, що було таким звичним: будинку, тепла, батьків, їжі. . Які не розуміли, за що зруйнували їхнє життя, вкрали у них дитинство. Здавалося, що це ніколи не повториться. І постає питання: що згадуватимуть сучасні українські діти?
84(4БІЛ)
А 48
Алексієвич С. О. У війни не жіноче обличчя / Світлана Алексієвич. – Харків : Vivat Publishing, 2016. – 398 с.
Книга розпочинає художньо-документальний цикл "Червона людина. Голоси утопії". Вона про війну очима жінок. Авторка свідомо зверталася не до прославлених жінок, а до звичайних військових-дівчат, яких багато і які воювали нарівні з чоловіками. І якщо чоловіки зазвичай говорять про подвиги, рухи фронтів, то у жінок своє відчуття війни, свій простір почуттів, свої барви, свої запахи. Про війну вони говорять щиро, емоційно, достовірно. І там немає героїв, неймовірних подвигів, там просто люди, які виконують нелюдську людську роботу.
84(4БІЛ)
А 48
Алексієвич С. О. Цинкові хлопчики / Світлана Алексієвич. – Київ : Vivat, 2016. – 366 c.
Книга писалася чотири роки і присвячена афганській війні. Письменниця їздила країною, зустрічалася з матерями загиблих солдатів, колишніми воїнами-афганцями, сама побувала в Афганістані, на війні. Книга справила в суспільстві ефект вибуху бомби. Адже для звичайних людей війна довгий час залишалася невідомою, а головне – майже без втрат. Та все частіше стали привозити додому в домовинах, оббитих цинком, молодих хлопців, а рідним навіть не повідомляли справжню причину смерті їхніх дітей. Та і багато з тих, хто повернувся, не зміг знайти себе у мирному житті.
84(4БІЛ)
А 48
Алексієвич С. О. Час second-hand (кінець червоної людини) / Світлана Алексієвич. – Київ : Дух і Літера, 2014. – 451 с.
Це – завершальна книга із циклу "Червона людина. Голоси історії". Книжка про "homo soveticus" на стадії зламу, прощання з радянською людиною – для когось болісне і трагічне. "Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш, – держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя", – пише авторка у передмові. Партійці, жертви терактів, гастарбайтери, ветерани, емігранти – історії цих людей творять мозаїку зміни епох. І єднає їх одне: загальна історія країни, відображена у шматочках кожної персональної історії.
84(4БІЛ)
А 48
Алексієвич С. О. Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього / Світлана Алексієвич. – Київ : Комора, 2016. – 285 с.
Художньо-документальний роман говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, з якої розпочалася руйнація, здавалось би, непорушного Радянського Союзу. Книга створена на основі інтерв'ю з очевидцями й потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми родинами, вимушеними переселенцями з уражених радіацією територій, самоселами "зони", посадовцями, від чиїх рішень залежали долі десятків тисяч людей.
