До Всеукраїнської інформаційно-просвітницької тематичної акції "Національний тиждень читання. Тиждень поезії", яку проводить Державна установа "Український інститут книги", долучається відділ документів з економічних, технічних, природничих та сільськогосподарських наук Чернігівської ОУНБ імені Софії та Олександра Русових зі щемливим есе про те, що ж то за Всесвіт такий – Дім…

  Мій Дім

  Дім…. У який вир емоцій занурює нас це слово!
  Для когось його дім – це острівець душевного комфорту, спокою, усамітнення. "Мій дім – моя фортеця". Інша людина навстіж відчиняє двері для знайомих і друзів, полюбляє активне спілкування, гомін та розмови, зовсім не виносячи самотності.
  Дім – це не тільки моя квартира, а і мої сусіди, які, за нашою українською традицією, завжди прийдуть на поміч у скрутну хвилину, розділять з тобою хліб та сіль.
  Дім – це твій двір, у якому ти знаєш кожне деревце, кожну квітку, це безпритульні тварини, які осіли у вашому дворі, про яких ви піклуєтесь усім домом.
  Зараз, коли в нашій країні лютує війна, словосполучення "мій дім" набуває особливого значення. Скільки в цих словах любові й болю… Скільки сімей залишилися без даху над головою! Тисячам людей нікуди повернутися… Як це страшно та гірко! Зруйнований твій світ, перекреслене все твоє життя до цієї жахливої війни. Десь поділися твої сусіди: хтось виїхав у чужі краї, а хтось птицею злетів у небо…
  Болить душа, плаче серце, але, дякувати Богу та нашим воїнам, ми живі… І тому ми знов збудуємо собі домівки, прикрасимо їх деревами та квітами, наповнимо дитячими голосами, але ніколи – чуєте, ніколи! – ми не простимо ворогові наших втрат. І вночі наші сни поведуть нас стежиною до нашого дому, де ми зустрінемо наших любих друзів, сусідів, посидимо з ними на лавці, згадаємо таке прекрасне наше минуле життя…

  * * *

  Мені із дому передали дім,
  Котячі вуса, квіти з підвіконня.
  Дім плакав, що в розлуці ми із ним.
  Не плач, мій доме. Стрінемось в Херсоні.

  Він плакав, що довкола бур‘яни,
  Паркан упав, орнамент вицвів грецький,
  Що все мене чекає він з війни.
  Не плач, мій доме, стрінемось в Донецьку.

  Він згадував дитячі голоси,
  Він мовчки плакав і мовчанням мучив,
  Не дорікав, нічого не просив.
  Не плач, мій доме, стрінемось у Бучі.

  Він плакав, що його уже нема,
  Що тільки злива на фундамент хлюпа,
  Що день і ніч навколо лиш пітьма.
  Не плач, я повернуся в Маріуполь.

  Не плач, цей наш багряний листопад
  Не буду дарувати я нікому.
  Не плач, я поверну тебе назад,
  Мій доме. Поверну тебе додому.

  © Людмила Горова