До діячів української медицини, які до цього часу залишаються невідомими не тільки широкій громадськості нашої держави, а й українським історикам медицини, з повним правом можна зарахувати наших співвітчизників, уродженців Чернігівщини, братів Прохора та Якима Чаруківських. Серед діячів медицини першої половини XIX ст. це були надзвичайно талановиті і яскраві постаті.
  21 лютого виповнюється 235 років від дня народження доктора медицини, військового лікаря, автора першого вітчизняного посібника з пропедевтики внутрішніх хвороб Прохора Чаруківського (1790–1842).
  Народився відомий лікар-терапевт у селі Пологи Переяславського повіту на Полтавщині (нині Прилуцький район Чернігівщини) в сім'ї священника, яка мала дворянське походження. Прохор, як і його менший брат Яким (доктор медицини, військовий лікар) виховувався в Чернігівській духовній семінарії, далі продовжив навчання в Санкт-Петербурзькій медичній академії. По закінченні навчання із золотою медаллю (на жаль, після жовтневого перевороту мармурові плити, на яких було вибито прізвища кращих випускників закладу – золотих медалістів, стали основою вуличного покриття) залишився при академії у званні ад'юнкт-професора математики і фізики (1816). У 1818 році Прохора Олексійовича відправили за кордон (Німеччина, Австрія, Італія, Великобританія), де він займався переважно фізіологією, патологією і терапією. Повернувшись із-за кордону, був призначений професором терапії, працював ординатором у військово-сухопутному шпиталі.
  У 1823 році за дисертацію "De haemoptysi" ("Кровохаркання") отримав звання доктора медицини. З 1824 року викладав в академії семіотику, одночасно був редактором журналу "Императорского человеколюбивого общества". У 1825 році вийшла з друку одна з основних наукових праць Прохора Чаруківського "Общая патологическая семиотика". У ній автор віддає перевагу об'єктивним методам обстеження перед суб'єктивними. Зокрема, згадуючи про термометр, він при цьому одразу ж підкреслює, що температуру тіла слід визначати відчуттям лікаря.
  У 1828 році Прохор Олексійович був призначений професором клінічної терапії і редактором "Военно-медицинского журнала". Крім того він дописував до багатьох російських та іноземних журналів. Саме на сторінках журналу Прохор Чаруківський детально описав стетоскоп і дав оцінку його можливостям, відзначивши "велику пользу" зазначеного методу. Слід наголосити на тому, що в цьому питанні він випередив багатьох клініцистів Росії.
  У 1830 році Прохор Чаруківський – учений секретар академії. Упродовж 1833–1840 рр. видає "Опыт системы практической медицины" в чотирьох частинах, друкує багато інших наукових досліджень, де висвітлюються як загальні питання клінічної патології (лихоманка, різні гострі та хронічні захворювання), клініка й лікування окремих нозологій, так і деякі казуїстичні випадки. Прохор Олексійович першим увів у Росії перкусію та аускультацію (вистукування й вислуховування) як методи об'єктивного обстеження хворого.
  Через постійні непорозуміння з президентом академії баронетом Я. В. Вілліє в 1835 році Прохор Чаруківський був переведений до Московського відділення Медико-хірургічної академії, що змусило його вийти у відставку. Залишившись у розквіті сил без роботи, Прохор Олексійович займався приватною практикою та літературною діяльністю.
  У 1842 році відомий лікар помер і був похований у Петербурзі.

  
Використана література

  1. Брати Прохор та Яким Чаруковські – лікарі й вчені / В. М. Гулько, В. П. Мегедь, І. Б. Марцінковський, Я. Ф. Радиш // Лікарська справа. – 2005. – № 8 – C. 89–92.
  2. Грандо О. А. Визначні імена в історії української медицини / Олександр Абрамович Грандо. – Київ : РВА "Тріумф", 1997. – 336 с.
  3. Зикеев П. Д. Прохор Алексеевич Чаруковский / П. Д. Зикеев // Клиническая медицина. – 1966. – Т. 44, № 11 – С. 152–153.
  4. Корнеев В. М. Прохор Чаруковский / В. М. Корнеев, Л. В. Михайлова // Советское здравоохранение. – 1966. – № 1. – С. 71–74.
  5. Шабунин А. В. Прохор Чаруковский и его "Опыт системы практической медицины". К 150-летию со дня выхода первой части труда / А. В. Шабунин // Клиническая медицина – 1983. – Т. 61, № 11. – С. 145–147.