6 жовтня 1898 року в селі Нова Басань (нині Ніжинського району) в селянській сім'ї народився майбутній український мікробіолог, вірусолог, інфекціоніст, історик мікробіології, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки України Сергій Дяченко.
  У 1919 році Сергій Степанович закінчив Чернігівську земську фельдшерську школу (нині Чернігівський базовий медичний коледж), надалі три роки працював санітарним інспектором та протиепідемічним фельдшером.
  Протягом 1922–1927 років Сергій Дяченко навчався в Київському медичному інституті, по закінченні якого працював у Ніжині ординатором міської інфекційної лікарні та водночас санітарним лікарем. Паралельно викладав у Ніжинському інституті народної освіти.
  Змалечку Сергія Дяченка вабили краса слова, українська мова, література та історія. Сергієві Степановичу було притаманне поетичне світосприйняття, він був закоханий в українську природу, пісню, чудово знав і розумів поезію, писав вірші, які часто використовував у своїх лекціях.
  Особливою любов'ю були українські пісні – Сергій Дяченко знав їх безліч. Іще навчаючись у медичному інституті, юнак, мандруючи влітку рідним краєм, збирав і записував народні пісні Новобасанщини, вивчав народні думи, приказки, а написану "Збірку пісень південної Чернігівщини" він присвятив матері. Сергій Дяченко добре знав історію української літератури, особливо перших пореволюційних років. Першим науковим твором майбутнього медика була праця "Аналіз української літератури в 1919–1922 рр.". Великим захопленням Сергія Степановича залишалася поезія – до останніх років він збирав твори українських поетів.
  Сергій Дяченко мав надзвичайно розвинуте образне поетичне мислення. У своїх спогадах про навчання у фельдшерській школі писав: "Ранок свого життя я провів на берегах незабутньої чарівної Десни. І досі часто пригадую цю яснооку річку, що весело усміхалася до мене, коли я їхав з рідної Басані в тихий Чернігів, щоб сісти за парту земської фельдшерської школи. Хороші зерна посіяла школа, а бурхливе нове життя сприяло щасливому їх квітуванню, коли після сонячного ранку настав світлий день захопливої праці, яка розпочалась для мене в 1919 році".
  Це поетичне світосприйняття знаходило відображення і в його лекціях, і у звичайних поздоровленнях до свят, і у споминах-сповіді "Волошка". Саме воно, це романтичне усвідомлення світу, в юності привело студента медінституту Сергія Дяченка на історико-філологічний факультет Інституту народної освіти імені Драгоманова. Проте поступово розуміння високого громадянського обов'язку перемогло, і Сергій Степанович віддав перевагу медичному інституту, спеціальності лікаря-бактеріолога, чиє поле діяльності – боротьба з інфекційними хворобами, які через широке розповсюдження призводять до народного лиха.
  Наприкінці 1929 року Сергій Дяченко вступив до інтернатури з мікробіології при Київському санітарно-бактеріологічному інституті, по закінченні якої в 1932 році був запрошений на наукову роботу. Багаторічна (до 1963 року) наукова діяльність Сергія Степановича пов'язана з Санітарно-бактеріологічним інститутом, пізніше перетвореним на Український інститут епідеміології та мікробіології, де Сергій Дяченко послідовно працював молодшим, старшим науковим співробітником, завідувачем новоствореної антигенної лабораторії, мікробіологічного відділу та його науковим консультантом, а протягом 1943–1951 років – заступником директора з наукової роботи.
  З 1935 року доля Сергія Степановича на довгі роки була невіддільною і від кафедри мікробіології Київського медичного інституту, де він спочатку працював асистентом і доцентом, з грудня 1943 до вересня 1973 року завідував цією кафедрою, а потім, до останнього року життя, був науковим консультантом.
  У 1929 році розпочався важкий період у житті Сергія Дяченка – господарство батьків за несплату "продналога" було продане, в 1933–1936 роках померли брати й батьки, а його самого 1938 року заарештували за доносом у справі київських "бактериологов-вредителей", звинувачених у шпигунській та диверсійній діяльності. Звільнили науковця в 1939 році після його неодноразових клопотань.
  Незважаючи на це, 1936 року за сукупність робіт Сергій Степанович здобув науковий ступінь кандидата медичних наук, у січні 1941 року захистив докторську дисертацію і у травні цього ж року йому було надано вчений ступінь доктора медичних наук. Наукове звання професора із спеціальності "мікробіологія" здобув у 1945 році.
  Своїми вчителями Сергій Дяченко вважав лікаря І. С. Случевського з Ніжина, професора О. В. Барикіна, професора М. П. Нещадименка, академіка В. Г. Дроботька та члена-кореспондента АН України С. М. Ручковського.
  Науковий внесок ученого-мікробіолога Сергія Дяченка пов'язаний, перш за все, з усебічним вивченням збудників ентеробактерійних інфекцій, імуногенезу й патогенезу патологічного процесу.
  Ще у 1930-х роках минулого сторіччя Сергій Степанович виконав важливу, пріоритетну у світовому вимірі великомасштабну роботу про антигенну будову збудника черевного тифу. Саме це стало темою докторської дисертації вченого. Робота мала особливе значення до ери антибіотиків, під час Другої світової війни.
  Особистий внесок Сергія Дяченка у розвиток вірусології (зокрема української) – це створення першої в Україні монографії з медичної вірусології "Патогенні віруси людини" (1974, 1980), перше видання якої за бажанням ученого було українською мовою, узагальнення деяких питань класифікації вірусних інфекцій, ролі імунних аспектів в епідеміології вірусних інфекцій.
  Сергій Степанович удостоєний низки урядових нагород. У 1967 році здобув почесне звання заслуженого діяча науки України.
  Багато років Сергій Дяченко був членом Правління Республіканського товариства "Знання" й медичної секції Товариства "Україна", членом Президії Українського товариства мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів, членом Вченої медичної ради МОЗ України, редколегії "Мікробіологічного журналу".
  Усе життя Сергій Степанович з великою відповідальністю ставився до виховання молоді. Робив це з турботою, любов'ю та наснагою Під керівництвом Сергія Дяченка захищено понад 60 кандидатських і докторських дисертацій з різних питань мікробіології, вірусології та імунології, створена велика мікробіологічна школа професора Дяченка. Його учні тепер очолюють кафедри й наукові лабораторії, працюють дослідниками.
  Сергій Степанович щиро поважав студентів, вони відповідали йому взаємністю. За своєрідну кучеряву зачіску хлопці й дівчата ніжно називали свого викладача "одуванчик". Ось такий вірш поширювався серед студентів.

  Усім мікробам скажем – Геть!
  Хай не сумує, хай сміється ненька,
  Бо нас усіх веде вперед
  Великий вчений і поет
  Сергій Степанович Дяченко.

  Як згадував його син – відомий український письменник і кіносценарист Сергій Сергійович Дяченко, "Секрет творчого довголіття мого батька – у слідуванні правічним традиціям роду, в повазі до предків, у несамовитій праці, в любові до рідної пісні, у вірності дружині, в піклуванні про дітей, у повазі до колег, у незрадливості своєї суті".
  Непересічний творчий талант Сергій Степанович генетично передав і своїй дочці, член-кореспондентці НАН України Наталії Дяченко, яка тривалий час блискуче очолювала вірусологічний відділ Інституту мікробіології та вірусології імені Д. К. Заболотного НАН України.
  Життєвий шлях Сергія Дяченка обірвався 22 січня 1992 року на 94-му році життя. Сергій Степанович похований на Байковому кладовищі. На пам'ятнику – його власні слова….

  "...усе спливе за обрії земні,
  і сон, і пісня, й виплекана мрія..."

  На фасаді санітарно-гігієнічного корпусу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця є меморіальна дошка, на якій викарбувано: "З 1967 по 1992 рік тут працював видатний вчений, професор Сергій Степанович Дяченко".
 

 

  Література

  1. Дяченко Сергій Степанович (06.10.1898–22.01.1992) // Учені, громадські діячі медицини Чернігівщини (1000–2005) / О. І. Петрик [та ін.] ; [Упр. охорони здоров'я Черніг. облдержадмін.]. – Чернігів, 2014. – С. 163–166.
  2. Широбоков В. П. Творчий внесок професора С. С. Дяченка в розвиток медичної мікробіології (до 125-річчя з дня народження) / В. П. Широбоков // Інфекційні хвороби. – 2024. – № 1. – С. 70–74 : портр.

  
Підготувала провідна бібліотекарка
відділу краєзнавства Юлія Супрун