Шановні друзі!

  До 75-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні відділ краєзнавства пропонує до вашої уваги низку мініповідомлень за темою "Чернігівщина у період Другої світової війни", яку підготувала Людмила Студьонова.
  Володимир Олексійович Чівіліхін – російський прозаїк сімдесятих років ХХ століття. Рідним містом для нього був сибірський Маріїнськ, де він народився у 1928 році. Проте юнацькі роки Володимира розпочалися у повоєнному Чернігові. "Дело вышло такое. – Згадував прозаїк. – Старшая сестра Мария перед войной, еще студенткой, вышла в Томске замуж за командира Красной Армии, поляка Людвига Викентьевича Заборского, которого вскоре перевели в Чернигов. Осенью 1941 года он погиб в окрестностях города, сражаясь с подступившим к Десне врагом. Мария едва успела на последний, истерзанный бомбами эшелон, в котором эвакуировался ее госпиталь. С двумя маленькими детьми и подругой, у которой была дочурка, вернулась в родной дом бороться с горем, голодом и холодом".
  Марія з дітьми повернулася до Чернігова, як тільки з нього вигнали німецьких окупантів. Влітку сорок  п’ятого Володимир приїхав до сестри. Мешкала вона на вулиці 18-го Березня. "Не знаю, можно ли было назвать городом то, что осталось от него, – записав у щоденнику Володимир. – Стояли рядами печи с высоченными трубами, уцелевшие каменные стены смотрели черными мертвыми глазницами, стройные пирамидальные тополя, каких я раньше никогда не видел, были серыми от пыли. Кое-где вместо улиц вились узкие тропинки меж кирпичных, щебеночных, известковых куч, гнутого ржавого железа, деревянных обломков, рассыпавшейся штукатурки, обрывков довоенных газет и блеклых обоев".
  Марія мешкала у підвальній кімнаті, куди впустила сім’ю з п’яти людей, які також залишилися без годувальника і даху над головою. Працювала медичною сестрою у військовому госпіталі. Важко і голодно жилося тим спекотним літом. Володимир, аби допомогти сестрі, почав ходити на руїни, які ще зберігали слова: "Мин нет! Инструктор Стрелец". Вранці біля міськвиконкому юрмилися люди – жінки, підлітки, змучені, неголені чоловіки. Стихійно складалися бригади для розлому залишків стін у різних кінцях міста. Таскали биту цеглу і всіляке сміття. За день такої праці отримували талон, який у довгій вечірній черзі отоварювали кілограмом ячного борошна. Одного разу, як згадував Володимир Чивіліхін, "нашу уже сложившуюся бригаду долго не наряжали никуда <…>, и мы до полудня торчали во дворе горисполкома, ожидая работы. Хорошо помню, как неподалеку шумели какие-то официальные распорядители в соломенных шляпах, о чем-то спорили меж собой, и я уловил: "Барановский… Барановский… Барановский…". Нарешті бригаду привели до якоїсь зруйнованої від вибуху будівлі, обнесеної кілками. Цегла була плоска, дуже міцна на вигляд. Закам’янілий розчин намертво тримав обламки. Керівник робіт наказав не розбирати руїни, а збирати по цеглинці і навіть ломів не дав, щоб не розбити ці жалюгідні залишки того, чим колись воно було. Він трусився над кожним фігурним куточком, кружечком, молив не поспішати, обережніше нести на ношах і в руках вцілілі цегляні блоки, примовляючи: "Це ж історія! Історія!". Володимир дуже здивувався, коли попрацювавши до настання темряви, члени бригади отримали по два талони і отоварили їх без черги. Так, керівником робіт був відомий архітектор Петро Дмитрович Барановський. А працював Володимир Чівіліхін на руїнах П’ятницької церкви. Він тоді і припустити не міг, що на нього чекає близьке знайомство з цією неординарною людиною та його справою, пов’язаною із чернігівською архітектурною перлиною. Це розбудить його уяву, і він раз по раз звертатиметься до надзвичайної загадки давньоруської історії та культури, перед якою він опинився у Чернігові того пам’ятного літа.
  У вихідні дні Володимир засиджувався до закриття в обласній бібліотеці імені В. Г. Короленка. Він згадував, що це була перша в його житті бібліотека. Одного разу зіставив вік різних міст і здивувався: Москві – вісімсот літ, а Чернігову – понад тисячу. Замовив яку-небудь книгу про це старовинне місто. Старенька бібліотекарка дала юнакові "Слово о полку Ігоревім". Він був вражений настільки, що почав блукати чернігівськими руїнами, підійматися на Чорну Могилу, виходити на береги Десни і Стрижня, але всі шляхи вели на Вал, до печер Болдиної гори.
  На деякий час Володимир Олексійович виїздив до рідних країв, але знову повертався до Чернігова. Його щоденникові записи 1947 і 1949 рр. засвідчують про це. Шукав роботу за спеціальністю, бо здобув освіту в залізничному училищі. Нічого не виходило. Регулярно відвідував бібліотеку імені Короленка. А тут підкрався голод. На лугу за Десною Володимир з Марією збирали дику траву, схожу на цибулю. Маруся жувала її і брату наказувала робити це. Спогади Володимира Олексійовича: "Я последовал ее примеру; иногда присаживаясь под кустик, я сдирал шкурку с сочного белого стебелька и с аппетитом жевал, окуная измочаленную на зубах и смоченную слюной траву в крупную серую соль, которую я предусмотрительно захватил в бумажонке. Походив часа два, мы с сестрой переехали Десну назад и с полными корзинами этой травы шли домой". А вдома Маруся зварить із цією "цибулею" юшку і нагодує голодних дітей. Потім у неї почали пухнути ноги. Продали Володимирову шинель за 300, а пуд картоплі коштував 225 рублів. Нарешті йому вдалося влаштуватися на роботу в депо техніком, але продовольчу картку отримав не відразу. Перший робочий день припав на 13 червня 1947 р. За тиждень Володимиру видали картку. Життя почало входити у колію. Минуло два роки.
  13 червня 1949 р. юнак записав у щоденнику: "Получил письмо из дому. Так я привык при этом слове вспоминать [станцию] Тайгу, знакомые лица и места, но теперь у меня дом на Украине, в Чернигове. Хотя дома нет и там – там только полуподвал, где живет моя самая близкая родня – главное мать". Всі Чівіліхіни оселилися у Чернігові. Тепер можна було здійснити свою мрію – поступати у Московський університет. На відпускні гроші відвіз документи, повернувся до Чернігова і почав готуватися до вступу в омріяний виш. У щоденнику 18 липня 1949 р. Володимир занотував наступне: "Хожу заниматься в библиотеку Короленко. Хорошо. Жать хоть эту неделю! Скоро опять пойду к Коцюбинским. Лазал по пещерам. Нужно фонарь и компаньона…".
  Наприкінці липня 1949 р. Володимир Чівіліхін виїхав до Москви. Студентом факультету журналістики МДУ він став. Завершив навчання 1954 р. Поступово його журналістська праця переросла в літературну. Написав кілька цікавих художніх і документальних творів. Роман-есе "Пам’ять" став підсумком багаторічних літературно-історичних пошуків автора. Головними темами твору є історія "Слова о полку Ігоревім" (відповідь на загадку цього твору допомогла автору знайти церква Параскеви П’ятниці у Чернігові) і феномен декабристів. Серед них – народженням і життям пов’язані з Чернігівщиною Іван Горбачевський, Олександр Якубович, Микола Мозгалевський, Сергій Волконський. Роман "Пам’ять" приніс письменнику приголомшливу славу. Володимир Олексійович Чивіліхін зізнавався: "Этой книги никогда бы не было, если б не Чернигов, куда я приехал после войны. Чернигов, город, наградивший родниковым истоком будущих интересов и определивший, можно сказать, мою судьбу".
  Письменника не стало 1984 р.