Олександр Кістяківський (1833–1885) – видатний український учений-криміналіст, професор Київського університету, історик права, археограф і громадський діяч. Народився він 26 березня 1833 року в селі Городище (тепер – Менської громади Корюківського району) в сім'ї очільника єпархії Миколаївської церкви у Стольному Федора Кістяківського. Батько влаштував у себе в будинку початкову школу з пансіоном. Після закінчення батьківського навчального закладу Олександра віддали до Чернігівського духовного повітового училища, потім – до семінарії в Чернігові (1852 р.). У семінарії Олександр Кістяківський, за свідченнями його товаришів, ніколи й ніде не розлучався з книжкою. У класі словесності захоплювався історією, у філософському – логікою, психологією та фізикою. Після закінчення богословського класу юнак мав намір продовжити навчання у духовній академії, але, не потрапивши в число кандидатів, 1853 року склав екзамени на юридичний факультет Київського університету. Успішно завершив навчання у грудні 1857 року, проте диплом про закінчення університету зі званням дійсного студента не міг задовольнити Олександра Кістяківського. Він мріяв про наукову роботу, про університетську кафедру. Тому під час служби у державних установах Санкт-Петербурга (спочатку в Сенаті, а потім у Міністерстві народної освіти) Олександр Федорович наполегливо щодня по 5 годин проводив у публічній бібліотеці. Як наслідок, з 1860 року почали з'являтися його публікації в "Журнале Министерства юстиции" та інших періодичних виданнях.
  У 1863 році Олександр Кістяківський склав іспит на кандидата права і повернувся до Києва на викладацьку роботу в університет. З цього часу і розпочинається педагогічна і наукова кар'єра Олександра Федоровича. У 1864 році він – приват-доцент, з 1867 року – професор кафедри кримінального права і судочинства цього ж університету.
  У 1871–1873 рр. Олександр Кістяківський перебував у науковому відрядженні за кордоном, слухав лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Неаполітанському, Римському університетах, після чого став вважатися знавцем кримінального законодавства Італії, Німеччини, Англії, Франції.
  Вільне володіння трьома європейськими мовами – французькою, німецькою, італійською – дало йому можливість працювати з найкращими творами західноєвропейської кримінально-правової літератури та зробити критичний аналіз стану розвитку кримінального права у західноєвропейських країнах. Олександр Кістяківський першим у вітчизняній кримінально-правовій науці закликав до вивчення вітчизняного права у порівнянні з іноземним з метою вдосконалення першого та блискуче втілив цю ідею у своїх наукових дослідженнях.
  Один із напрямів наукової діяльності Олександра Кістяківського – звичаєве право і судовий устрій Гетьманщини. Працюючи з козацькими архівами у Глухові, він звернув увагу на ті закони і правила судового устрою, які були чинними у першій половині ХVІІІ ст. у Лівобережній Україні і які є винятковою пам'яткою української культури та першим кодексом українського права. Науковець ґрунтовно описав видатну і відому тепер юридичну пам'ятку "Права, по которым судится малороссийский народ" (1879), та здійснив її редакцію.
  Олександр Кістяківський був обраний почесним членом Санкт-Петербурзького й Московського університетів, Московського юридичного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, членом-кореспондентом Відділу Імператорського російського географічного товариства. Як визначний правознавець він систематизував перший кодекс українського права, був присяжним повіреним, займався адвокатською практикою.
  За свою довготривалу науково-дослідну та педагогічну діяльність Олександр Кістяківський опублікував близько 70 наукових статей у журналах "Киевская старина" та "Киевские университетские известия".
  Свою професійну діяльність Олександр Федорович тісно пов'язував із громадською. Обирався гласним Київської думи, головою Київського юридичного товариства, ректором Київського тюремного комітету, головою адміністрації Городищенських цукрових заводів тощо.
  У 1882 році Олександр Кістяківський став членом "Старої Громади", хоча тоді вона вже існувала нелегально. Брав також участь у роботі історичного товариства Нестора-літописця. У складі "Старої Громади" він проводив лінію поміркованого лібералізму. Основні свої сподівання покладав на еволюційний шлях розвитку суспільства, проведення ліберальних правових реформ, ідеалом яких вважав встановлення панування у суспільному житті законів, а в державі – конституції, тобто, як говорять тепер, розбудову громадянського суспільства і правової держави.
  Перебуваючи на службі в Санкт-Петербурзькому сенаті, Олександр Кістяківський активно співпрацював з журналом "Основа" і навіть був відповідальним секретарем редакції, до складу якої входили М. Костомаров, П. Куліш та В. Білозерський.
  1881 року Олександр Федорович занедужав на жовчнокам'яну хворобу, яка ускладнилася 1884 pоку, коли вченому довелося особливо багато хвилюватися. 7 січня 1885 року він відчув себе дуже хворим, консиліум лікарів констатував безнадійність становища. Незважаючи на тяжкий стан, Олександр Кістяківський мужньо тримався до останку. За свідченням В. Антоновича, який увесь час був біля хворого, Олександр Федорович навіть в останню годину життя цікавився ходом справ у Київському окружному суді і лише за п'ять хвилин до смерті знепритомнів. Уночі з 12 на 13 січня 1885 року Олександр Кістяківський помер. Похований він на Байковому цвинтарі у Києві.
  Сини Олександра Кістяківського стали провідними вченими, юристами, громадськими діячами. Старший син Володимир – видатний фізик-хімік, засновник сучасної вітчизняної електрохімії, один із перших академіків Української академії наук, дійсний член ВУАН і АН СРСР, професор Ленінградського політехнічного інституту. Другий син Богдан став видатним правником-соціологом, філософом права, професором Київського університету, дійсним членом ВУАН. Син Ігор – фахівець цивільного права, очолював Міністерство внутрішніх справ в уряді П. Скоропадського. Четвертий син Олександра Кістяківського, Юлій, був ученим-юристом. Громадськими діячами стали Борис та Олександр. Численні онуки Олександра Федоровича також стали визначними особистостями та примножили славу свого роду.