Особливе місце серед чернігівських меценатів кінця ХІХ – початку ХХ ст. посідає Іван Дунін-Борковський (1832–1902) – дворянин, землевласник та володар фінансового капіталу. Величезні кошти жертвував Іван Якович на розвиток народної освіти, на стипендії студентам вищих навчальних закладів. Саме йому зобов'язані здобуттям вищої освіти сотні молодих людей із небагатих родин, вихованці Чернігівського земського сирітського будинку, що отримали путівку в життя на благодійницькі гроші.
  Іван Дунін-Борковський – нащадок старовинного роду, що бере початок з ХІ ст. від Вільгельма Швено, одруженого з дочкою короля данського. Син Вільгельма – Петро – в 1124 році переселився з Данії в Польщу. Дружина його – дочка київського князя Святополка – Марія. Від польського короля отримав прізвище Дунін та великі маєтки Борковські. Назва їх і послужила основою для утворення другої частини прізвища Дуніних-Борковських. У 1668 році один із Дуніних-Борковських, Василь Касперович, прийняв православ'я і пізніше отримав грамоти-підтвердження від царя Олексія Михайловича на володіння, що були подаровані польським королем.
  Іван Якович – представник двадцять другого покоління цього древнього роду. А згаданий вище легендарний Василь Дунін-Борковський, один із найбагатших та найвпливовіших діячів України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., чернігівський полковник, генеральний обозний Війська Запорозького, був його рідним прапрапрадідом.
  Народився Іван Якович 17 вересня 1832 року в родовому маєтку Дуніних-Борковських – Бобровиці, передмісті Чернігова, за іншими даними – в селі Новий Білоус Чернігівського району. Його батько Яків Іванович (1781–1850) – штабс-капітан у відставці, Чернігівський повітовий предводитель дворянства. Мати – Софія Шендюх (1805–?).
  Іван був єдиною дитиною в сім'ї. Він отримав початкове домашнє виховання. У 1843 році вступив у третій клас Чернігівської гімназії, яку закінчив у 1848 році. У 1852 році з чином ХІІ класу завершив навчання у Ніжинському юридичному ліцеї. Невдовзі вступив на військову службу. Брав безпосередню участь у Кримській війні. Був нагороджений медаллю за хоробрість. Отримав військовий чин підпоручика, а при виході у відставку в 1857 році – поручика. Після смерті батька Івана Яковича всі землі успадкувала його мати Софія Семенівна. Синові вона виділила лише невеличкий маєток у Новому Білоусі, де той і оселився у відставці, і жив до смерті матері. А коли став повноправним спадкоємцем, переїхав до Чернігова й жив у винайнятій скромній міській квартирі. У родові маєтки Бобровицю та Новий Білоус навідувався зрідка. На свої особисті потреби витрачав мізерні кошти.
  Михайло Могилянський у своїх мемуарах так описує Івана Дуніна-Борковського: "В фигуре старичка, отставного военного, облеченного в достаточно поношенный, обыкновенно расстегнутый форменный сюртук, проходящего по городским улицам неуверенной походкой с простенькой палочкой в руках, трудно было предположить миллионера, а не пьянчужку (Иван Яковлевич не пил…)… Вышитая украинская сорочка редко бывала достаточно чистой, менял сорочки Иван Яковлевич обыкновенно только тогда, когда кто-либо из знакомых напоминал ему, что пора бы сорочку переменить".
  Саме з переїзду в Чернігів розпочалася громадська діяльність Івана Яковича. Він служив почесним мировим суддею, повітовим і губернським гласним, неодмінним членом присутствія з селянських справ, губернським та повітовим предводителем дворянства. До цього часу належать і перші кроки на теренах благодійності.
  Перше значне пожертвування Іван Дунін-Борковський зробив у 1875 році – на ХІ сесії Чернігівського губернського зібрання, коли розглядалося питання про заснування стипендії імені його матері.
  Жертвував Іван Якович переважно на потреби народної освіти, якій дуже співчував, але обмежував свої симпатії середньою та вищою школою. Саме Дуніну-Борковському зобов'язаний Чернігів появою в місті будинку реального училища (нині в цій будівлі розміщується Чернігівський кооперативний фаховий коледж). Пожертва склала 100 тисяч карбованців.
  Іван Якович заснував кілька стипендій для чернігівців – студентів вищих навчальних закладів: ім. І. Л. Шрага, ім. Софії Семенівни Савиної (на честь покійної матері), ім. Я. І. Дуніна-Борковського). Протягом більш ніж чверть століття він регулярно передавав свої кошти чернігівському земству на заснування нових стипендій.
  Усі добрі справи Іван Якович робив скромно, не бажав, щоб про це писала місцева преса. І все ж таки в одному з номерів "Черниговских губернских ведомостей" за 1894 рік з'явився невеликий допис про його пожертвування. У ньому йшла мова про те, що в 1893 році Іван Дунін-Борковський пожертвував 20 000 карбованців Чернігівській чоловічій гімназії "для пособий нуждающимся ученикам". Це дуже велика сума для того часу. Крім того він зробив внесок у 1500 карбованців, щоб один із бідних учнів мав право навчатися в гімназії на проценти з цієї суми. Іван Якович говорив: "Я предрассудков не имею, костей на белую и черную не разделяю, и у мужика, и у дворянина кости одинаковы. Талантливый способный ребенок, будь он мужичий, мещанский или дворянский – мне сие равно, учись в гимназии, в университете, выходи в люди, я такому всегда помочь готов".
  Особисте життя Івана Яковича не склалося. Він помер неодруженим 3 вересня 1902 року в Чернігові. Похований 5 вересня в селі Новий Білоус на цвинтарі Троїцької церкви. Могила його збереглася до нашого часу. Але верхню частину надгробного пам'ятника – хрест – було свого часу знято, відновлено – нещодавно.
  На жаль, ім'я цієї людини, мецената і благодійника, мало відоме сучасним мешканцям нашого міста. А наприкінці позаминулого століття всі чернігівці знали про його добрі вчинки.