24 жовтня 1846 року в селі Рудівка Прилуцького повіту Полтавської губернії народилася Софія Тарновська – приклад того, як служіння добру і красі може залишити слід глибший за гучні слова. Вона була значущою у своєму середовищі представницею культури українського дворянства XIX ст., активною учасницею благодійних, освітніх і культурних заходів. Талановита, освічена, привітна господиня, Софія Тарновська була душею товариства, що збиралося в Качанівці на Ічнянщині, та справжнім янголом-охоронцем своєї родини.
  Софія Василівна походила зі старовинного дворянського роду Тарновських, відомого своєю меценатською діяльністю, підтримкою української культури та освіти. Батько – Василь Тарновський, мати – Маріанна Пустовойтова. Василь Петрович служив у департаментах мануфактур і внутрішньої торгівлі та податків і зборів, обіймав посаду судді Лубенського повітового суду. На кілька термінів його обирали предводителем дворянства Прилуцького повіту.
  Василь Петрович з Маріанною Сергіївною мали десятьох дітей: чотирьох синів та шістьох доньок. Здобувати освіту Софію відправили до Санкт- Петербурзького училища ордена св. Катерини, яке вона закінчила 20 грудня 1861 р. з великою золотою медаллю. Про блискучі успіхи Софії Тарновської свідчить її атестат, який зберігається у Чернігівському історичному музеї імені В. В. Тарновського. Арифметика, географія, історія, природничі науки й Закон Божий; французька, німецька та російська словесності – відмінно. Крім того дівчина навчалася малювання і танців, музики та співів, рукоділля й домашнього господарства. Випускниці училища мали право працювати домашніми наставницями, але чи скористалася цим Софія, невідомо.
  Наприкінці 1860-х років вона одружилася з Василем Васильовичем Тарновським, якому доводилася троюрідною сестрою, тому для шлюбу молодята мали отримати ще й окремий на те дозвіл. Вивчаючи питання про ступінь споріднення Василя Васильовича та Софії Василівни, слід розглянути генеалогію роду Тарновських. Спільним коренем двох гілок був Василь Якович (близько 1751 – ?), одружений із дочкою генерального писаря, а згодом дійсного статського радника Анастасією Василівною Туманською (? – до 1797). Від двох їхніх синів – Василя Васильовича (близько 1783 – 1833) і Петра Васильовича (близько 1787 – ?) пішли нащадки: Василь Васильович-старший (1810 – 1866) та Василь Петрович (1806 – ?). Вони і стали батьками Василя Васильовича Тарновського-молодшого (1838 – 1899) та Софії Василівни Тарновської, що у майбутньому об'єднали долі.
  Василь Васильович Тарновський-молодший народився 1 квітня 1838 року в селі Антонівка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив із козацько-старшинського роду, син Василя Васильовича Тарновського-старшого. Тарновський-молодший початкову освіту здобув у Москві, потім навчався в інженерному училищі, згодом закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Був активним у громадському житті, завдяки чому його обирали Борзенським (1869 – 1872) та Ніжинським (1875 – 1887) повітовим маршалком.
  Цікаво, що на той час, коли готувалося весілля, Василь Васильович уже був завзятим колекціонером української старовини та творів мистецтва. Він дотримувався старовинних українських традицій і неодмінно хотів вінчатися в народному строї. У народний одяг мала вбратись і його красуня-наречена. Тільки протест батька нареченої та її манірних тіток – старих дів змусили його відмовитися від цієї думки. Але свою обожнювану наречену Василь увінчав двома портретами відомих українських художників Трутовського і Рокачевського, де вона зображена в українському дівочому вбранні. На жаль, наразі місцезнаходження цих картин невідоме.
  Протягом життя Софія Тарновська, як і її чоловік, займалася громадськими справами та благодійністю. Була відома як одна з найактивніших благодійниць у краю: очолювала піклувальні ради або брала в них участь, опікуючись жіночими освітніми закладами (наприклад, Борзенська жіноча школа), виступала меценаткою місцевих ініціатив і не раз допомагала коштами на підтримку знедолених. За ці заслуги вона була відзначена подякою від Борзенського земства за пожертву на жіночу земську народну школу та обрана попечителькою цього закладу на 1870 рік. У 1879 році – нагороджена знаком Червоного Хреста за співпрацю з Товариством піклування про поранених і хворих воїнів під час російсько-турецької війни. Доброта Софії Василівни та її щире служіння людям залишили глибокий слід у пам'яті сучасників.
  Софія Тарновська мала чудовий голос. Пісні, серенади й романси у її виконанні під власний акомпанемент на роялі були окрасою знаменитих качанівських вечорів. Ілля Рєпін теж мав можливість оцінити талант Софії Василівни й на одному з полотен намалював її за роялем. Завдяки доброті, мудрості й лагідності Софії Тарновської маєток у Качанівці став місцем духовного зростання української культури, де збиралася її еліта: художники, композитори, письменники, науковці.
  Подружжя Тарновських прожило яскраве, духовно насичене життя. У шлюбі народилося троє дітей. Первісток, якого за сімейною традицією назвали іменем батька – Василь, народився 23 березня 1872 року в Качанівці, де і був похрещений у Георгіївській церкві. Коли сину виповнився місяць, його батько зібрав усіх жителів Качанівки й після хрестин з гордістю виніс нащадка на срібній тарелі, аби пред'явити люду. Васючок ріс неймовірним бешкетником, якому все пробачали. Його всі обожнювали. 6 липня 1876 року у Софії Василівни з Василем Васильовичем народилася донька Софія (1876 – 1919), а 15 липня 1880 року – син Петро (1880 – 1898), який згодом наклав на себе руки.
  Після народження останньої дитини Софія Василівна захворіла. Василь Васильович докладав усіх зусиль, щоб урятувати життя коханої дружини. Хворіла Софія Тарновська протягом кількох років. Її консультували найкращі лікарі та професори, звертались і до закордонних спеціалістів, але лікування не допомагало. Останнє сподівання хвора покладала на молитву протоієрея, відомого цілителя отця Іоанна Кронштадтського, тому й поїхала до столиці. Зупинилась у своєї сестри Юлії Василівни, заміжньої за генерал-лейтенантом Костянтином Олександровичем Швебе. До їхньої оселі запросили отця Іоанна, щоб він помолився за здоров'я Софії Василівни, але, на жаль, недуга її була невиліковна.
  1 квітня 1889 року жінка померла від раку в тяжких стражданнях. Звістка про її смерть була надрукована в газеті "Киевлянин" № 76 від 5 квітня 1889 року, в тій же газеті від 18 квітня повідомлялося, що Василь Васильович сповіщає всіх рідних і знайомих, які бажають провести в останню путь його дружину Софію Василівну, що поховання відбудеться 23 квітня в Качанівці. Запис про поховання Софії Тарновської в сімейному склепі, розташованому під Качанівською церквою, занесений до метричної книги Георгіє-Хозевітської церкви під № 11 і датований 23 квітня 1889 року. Коли відбулося перепоховання Софії Василівни на Аскольдову могилу в Києві, віднайти документів не вдалося.
  Василь Тарновський-молодший тяжко пережив ранню втрату дружини. Удівцеві світ став немилим. . Софія Тарновська була ніби своєрідним перекладачем між чоловіком і рештою світу. Завдяки її доброті, мудрості й лагідності маєток у Качанівці став місцем духовного зростання української культури.
  Згромадилися негаразди, ламалися століття у сяйві первісного капіталізму, і в 1897 році Василь Тарновський-молодший за 1 мільйон 400 тисяч рублів продав Парафіївську економію та улюблену Качанівку багатому цукрозаводчику Павлові Харитоненку (1852 – 1914). Гроші поділив на три рівні частини: собі, доньці Соні й синові Василеві. Сам переїхав до Києва.

  Література
  1. Каплер А. А. К истории рода Тарновских / Анатолий Каплер // Скарбниця української культури : зб. наук. праць. – Чернігів, 2002. – Вип. 3. – С. 9–13 : фотогр.
  2. Пальчиковська Н. Янгол-охоронець Качанівської садиби / Наталія Пальчиковська // Світ-інфо. – 2024. – 16 трав. (№ 267). – С. 14 : фотогр.
  3. Половнікова С. О. "Добрий геній". Софія Тарновська / Світлана Половнікова // Скарбниця української культури : зб. наук праць. – Чернігів, 2013. – Вип. 15. – С. 104–111 : фотогр.
  4. Слабошпицький М. Ф. Творці Качанівського Едему [Тарновські] / Михайло Слабошпицький // Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури. – Київ, 2006. – С. 126–143 : фотогр.