Олександр Щербина – постать, чиє життя нагадує величну античну драму, де незламність людського духу перемагає найтемнішу долю. Він був не просто видатним ученим у галузі філософії та психології, а справжнім "педагогом милістю Божою", який випромінював яскраве інтелектуальне світло, сам перебуваючи у довічній темряві.
  Народився Олександр Щербина 1 березня 1874 року в передмісті Прилук, у затишних Кустівцях, у сім'ї Мусія Щербини – законовчителя місцевої прогімназії. За словами старшої сестри Олександра – Юлії, це був дуже жвавий, веселий хлопчик з великими сірими очима. У той страшний для родини 1876 рік перебудовували садибу. Маленький Сашко гуляв з чотирирічним братом та батьком у саду, робітники пішли обідати. Лихо сталося в ті хвилини, коли батько зайшов до хати: Сашко упав у яму з вапном. Опіки були настільки страшні, великі і глибокі, що лікар припустив: життя дитини врятувати не вдасться. Постраждали не лише шкіра та очі, а й внутрішні органи. Хлопчик дивом вижив, проте назавжди втратив зір і, як згадувала згодом дружина Олександра Мусійовича, Ганна Петрівна, через цей випадок він на все життя став вегетаріанцем.
  Попри сліпоту, інтелектуальний розвиток Сашка був феноменальним, адже його адаптація до темряви відбувалася у колі люблячої родини, що стала для хлопця містком до зовнішнього світу. Величезний вплив на Сашка мав його 70-річний дідусь по материнській лінії, старший священник Тит Федорович Волков, який став головним наставником і розрадником. Дід читав онукові Святе Письмо, біографії відомих особистостей, сильних духом, що заклало фундамент його залізної волі. Не менш важливу роль відіграли і старші брати: майбутній професор математики Костянтин та майбутній відомий лікар Григорій власноруч вирізали для Сашка літери з картону, допомагаючи йому опанувати грамоту.
  Завдяки такій підтримці Прилуки того часу стали для хлопчика не в'язницею, а безмежним простором для досліджень. Він нарівні зі зрячими однолітками грався у "пожежників", цікавився військовою амуніцією та майже щодня відвідував ескадрон кавалерійського полку, де особисто знав усіх унтер-офіцерів, а у 12 років навіть намагався їздити верхи на полковому коні. Проте справжнім "вікном у світ" для Олександра стала книга. Коли брат Костянтин привіз йому з Одеси перше видання рельєфним шрифтом Муна, перед підлітком відкрився цілий всесвіт, що згодом дозволило йому досконало опанувати систему Брайля та вивчити німецьку, французьку мови, латину і грецьку. Найвизначнішою подією життя Олександра Щербини стало 19 серпня 1882 року – день, коли брат передав йому привезене з Лондона рельєфне видання "Нагірної проповіді". Цю дату Олександр Мусійович відзначав щороку як своє найбільше свято, і навіть перед смертю, маючи вже затьмарену свідомість, він з невимовним сумом прошепотів дружині: "Пропало моє свято".
  Шлях юнака до офіційної освіти у Прилуках був тернистим. Після смерті батька (1882) і дідуся (1883) освітою Олександра опікувалися сестра Юлія та її чоловік, священник Феодосій Чорногор, який учив хлопця латини. У 1885-му 11-річний Олександр почав створювати власні латино-російські та німецько-російські словники Брайлем, бо готових посібників не існувало. Робота над ними тривала чотири роки. Коли Олександр Щербина вирішив вступити до Прилуцької гімназії, адміністрація була категорично проти, боячись, що сліпий учень порушить дисципліну. Лише після втручання попечителя округу в 1893 році він став вільним слухачем. Проте побоювання вчителів виявилися марними. Олександр не лише вчився сам, а й займався репетиторством: коли невстигаючим гімназистам заборонили додаткові заняття у школі, вони юрбою йшли на Кустівку до Сашка, і той пояснював їм фізику (особливо розділ оптики!) та математику. У 1898 році Олександр Щербина закінчив гімназію із золотою медаллю. Того ж року він вступив до Київського університету Святого Володимира.
  Університетський період у Києві приніс Олександрові Щербині знайомство з другом на все життя – Сергієм Масловим. Спершу Олександр вступив на юридичний факультет, але покликання філософа перемогло, і за два роки він перейшов на історико-філологічний. Однокурсники згадували його як "юнака-феномена в чорних окулярах", який завжди сидів у першому ряду 14-ї аудиторії в синьому сюртуку. У 1904 році Олександр Щербина опублікував працю "Вчення Канта про річ у собі", яка стала класикою кантіанства та отримала золоту медаль на конкурсі студентських робіт.
  9 лютого 1905 року Олександр Мусійович обвінчався з Ганною Геєвською, вчителькою-бестужевкою, яка стала його інтелектуальною опорою. Дружина читала чоловікові джерела німецькою, французькою, грецькою мовами й латиною, супроводжувала його на всіх лекціях.
  У 1905 році Олександр Щербина закінчив Київський університет Святого Володимира за фахом класична філологія, і його залишили на кафедрі "казеннокоштним" стипендіатом для підготовки до професорської діяльності.
  У 1908 році професор Челпанов, який отримав кафедру філософії в Московському університеті, запросив туди свого улюбленого учня. Подружжя прийняло запрошення. 12 вересня 1909 року Олександра Мусійовича зарахували приват-доцентом історико-філологічного факультету на вищезгадану кафедру. Протягом 10 років він успішно читав низку філософських курсів (логіки та етики) й був відзначений як прекрасний педагог-новатор, що завоював симпатії та визнання студентів і викладачів.
  У роки Першої світової війни в діяльності Олександра Щербини почався новий етап. Серед численних покалічених солдатів з фронту прибуло багато незрячих. Години, вільні від педагогічної діяльності, Олександр Мусійович разом із дружиною використовували для відвідування лазаретів, притулків і "сховищ" для тих, хто втратив зір.
  Зіткнувшись із байдужістю держави до потреб незрячих інвалідів, подружжя вирішило привернути увагу суспільства до проблем таких людей. Цим і займався Олександр Щербина до кінця життя, крок за кроком спростовуючи думку, нібито незряча людина цілковито безпомічна й не придатна до самостійної праці.
  Олександр Мусійович прочитав курс публічних лекцій у 30 містах імперії, а весь величезний прибуток віддав на потреби незрячих воїнів. Педагог пропонував реабілітувати їх через сільськогосподарську працю та навчання мобільності. Його концепція інклюзії випередила час: Олександр Мусійович домігся, щоб його учениця Розалія Золотницька навчалася у звичайній школі серед зрячих, що на той час було нечуваним експериментом.
  У травні 1918 року Олександрові Щербині присвоїли звання професора – він став першим незрячим, хто досяг такої наукової вершини в країні.
  Того ж року Олександра Мусійовича направили в Катеринослав (нині – Дніпро), де він у заново заснованому університеті створив і очолив кафедру філософії. Громадянська війна диктувала свої умови. У 1920 році цей університет було закрито, і Щербини вирішили переїхати у своє рідне місто Прилуки.
  З 1921 до 1931 року Олександр Щербина проживав у Прилуках. У цей же час у місті діяла педагогічна школа, але професор мріяв про педагогічний технікум. Олександр Мусійович доклав чимало зусиль, щоб разом з групою ентузіастів перетворити цю школу на вищі педагогічні курси, які потім переросли в технікум. Майбутнім учителям Олександр Щербина читав психологію, педагогіку, розробив новий курс тифлопедагогіки (галузь, що досліджує процеси навчання й виховання сліпих і слабозорих дітей та підготовки їх до трудової діяльності). Учений готував молодих людей для роботи зі сліпими дітьми. Одночасно брав участь у підвищенні кваліфікації вчителів міста і району. У 1921–1923 роках за сумісництвом працював у Полтавському інституті народної освіти.
  У 1926–1927 роках Олександр Мусійович активно допомагав професору Василеві Маслову створювати історико-краєзнавчий музей у Прилуках і Раду наукових працівників Прилуччини. Олександр Щербина був ініціатором і творцем "Об'єднання сліпих" у Прилуках, яке сам і очолив. Дуже активно займався організацією майстерень та працевлаштуванням сліпих. Прилуцьким партійним керівникам були не до душі активність, великий авторитет і популярність сліпого філософа. Почалися переслідування і цькування за чітко опрацьованими й перевіреними на багатьох авторитетах сценаріями. З роботи Олександра Мусійовича "попросили", а до чекістських катівень він не потрапив лише через свою незрячість.
  З 1929 року Олександр Щербина в Києві, працює професором на дефектологічному факультеті з тифлологічним відділенням Київського педінституту. Діяльність ученого була широко відома, Олександра Мусійовича не раз запрошували на міжнародні з'їзди, його доповіді слухали у Києві, Відні, Амстердамі, Мадриді.
  У 1932 році Олександр Щербина тяжко захворів. 7 січня 1934 року він пішов із життя, не доживши два місяці до 60-літнього ювілею. Поховали вченого на Лук'янівському цвинтарі поруч із друзями-академіками Масловими. Сергій Маслов у некролозі влучно зазначив, що Олександр Мусійович був "яскравим світлом, яке випромінював той, хто сам не бачив сонця". Навіть по смерті вченого академік Володимир Філатов намагався створити в його родовій садибі в Кустівцях будинок відпочинку для інвалідів, проте радянська влада цей проєкт відхилила. Сьогодні пам'ять про Олександра Щербину – неймовірну людину, яка передала свій мозок науці (його вага становила рекордні 1650 грамів), – потребує належного вшанування, адже його досвід подолання темряви залишається неоціненним уроком для всієї України.
  У Прилуках на вулиці Петропавлівській збереглися будинок Олександра Мусійовича і залишки його садиби, на території якої в 1991 році встановлена меморіальна дошка.

  Література

  1. Гайдай Г. Щербина: видатні прилучани / Георгій Гайдай // Град Прилуки. – 2002. – 22 лют. – С. 16.
  2. Золотницька Р. Забутий українець / Розалія Золотницька // Українська культура. – 2006. – № 5/6. – С. 44–45.
  3. Івахненко Н. Професор з Кустівець : наші славні земляки / Н. Івахненко // Правда Прилуччини. – 1990. – 24 жовт. – С. 3.
  4. Клочко О. Олександр Щербина: дитинство та юність / Олена Клочко // Скарбниця. – 2002. – № 3 (берез.). – С. 3–4 ; № 8 (серп.). – С. 5–6.
  5. Щербина Олександр Мусійович (17.02/01.03.1874–1934) – філософ, історик філософії // Філософська думка в Україні : біобібліогр. словник. – Київ, 2002. – С. 226–227.