Ярослав Волощук – український спортсмен, майстер спорту з самбо, педагог і тренер, один із тих діячів, що доклали багато зусиль для розвитку цього виду спорту в Україні. Ярослав Іванович був багаторазовим чемпіоном України з самбо, заслуженим майстром спорту СРСР, заслуженим тренером України.
  Народився він 19 квітня 1926 року в селі Липів Ріг Ніжинського району в селянській сім'ї. Навчався у місцевій школі. Займався спортом, допомагав батькам по господарству. Рано став дорослим, бо юність була перервана подіями Другої світової війни. Сім'я була вимушена евакуюватися. В евакуації працював конюхом, а потім освоїв професію коваля.
  Восени 1943 року Ярослава Волощука призвали в армію. Служив у розвідці. Доводилося не раз бувати в тилу ворога – добувати цінні відомості, доправляти "язика". Під Клайпедою Ярослав полонив офіцера-штабіста. Дорогою до своїх відбувся запеклий бій. Кількох гітлерівців юнак застрелив, однак несподівано поряд розірвалася граната. Ярослав не встиг ухилитися. Його всього посікло осколками. Однак завдання молодий розвідник виконав, за що й одержав медаль "За відвагу". Був також нагороджений багатьма іншими орденами й медалями. Загалом Ярослав Волощук зазнав 13 поранень. Лікувався в госпіталях і знов повертався на фронт. Кінець війни зустрів у госпіталі міста Лієпая. Але служив іще до березня 1946 року.
  Відтак повернувся в рідний Ніжин до батьківської хати. Добре, що вона уціліла. У двадцять років – уже інвалід. Навчився керувати автівкою. Сів за кермо старенької вантажівки. Працював у Ніжині водієм, але траплялися рейси і в Київ. Якось, доставивши на київський склад продукцію для розвантажування, вирішив пройтися столичними вулицями. Тішило, що на місці руїн постають нові будинки. На стовпі помітив оголошення про набір у школу тренерів Київського державного інституту фізкультури. Заради цікавості зайшов до вишу. Відвідувачів приймав директор школи Іван Кириченко. Дійшла черга і до Ярослава Волощука.
  – Нівроку вимахав, – зустрів ніжинця педагог. – Бачу, що дужий. А чи зможеш вижати штангу? Там 75 кілограмів.
  Про важку атлетику юнак лише чув, однак упевнено підняв вагу, не скидаючи тілогрійки.
  – Оце клас! – похвалив екзаменатор і записав Ярослава до списку зарахованих.
  Зі штангою Ярослав Волощук вправлявся недовго. Його більше захоплювала боротьба. Почав опановувати греко-римську. Старався, на тренуваннях викладався. Після занять тіло наливалося свинцем, особливо дошкуляли поранені під час війни ноги. Опанувавши ази майстерності, юнак узявся підкорювати спортивні вершини. У 1948 році на чемпіонаті України посів третє місце.
  Успіх молодого спортсмена зацікавив уславлених на той час борців вільного стилю Василя Рибалка і Арама Ялтиряна (пізніше – провідних наставників, заслужених тренерів СРСР). Вони умовили Волощука перейти на вільну боротьбу. І недаремно. Ярослав став чемпіоном України.
  Дружна трійка киян – Волощук, Рибалко і Ялтирян – паралельно займалася самбо. На чемпіонаті СРСР у 1949 році їхня команда перемогла. В особистому заліку Ярослав Волощук двічі був сильнішим у країні (1954, 1955 роки). Його відзначали за технічність, силу та високу спортивну культуру.
  Після завершення активної спортивної кар'єри Ярославу Івановичу запропонували перейти на тренерську роботу. У 1958 році він закінчив Київський інститут фізичної культури, де здобув фах тренера й викладача фізичної культури. З 1958 року працював старшим тренером спортивного товариства "Динамо" у Києві. Саме в цей період він почав формувати власну тренерську школу.
  До кожного свого учня Ярослав Волощук ставився з розумінням. Ніколи не відбирав лише талановитих, запрошував у секцію стількох, скількох могла вмістити зала. Навіть тих, хто не пройшов медкомісії: у кого, скажімо, астма, порок серця, інвалідність… Бо сам був інвалідом і розумів тих, хто відчував безпорадність. Чимало таких юнаків потім одужували, досягали вершин у житті.
  У 1964 році стало відомо, що дзюдо додали до програми Олімпійських ігор. Самбісти взялися опановувати його техніку. Ярослав Іванович охоче почав тренувати дзюдоїстів. Його учнями були відомі майстри боротьби, які досягли успіхів на міжнародній арені. З-поміж інших вирізнявся Володимир Саунін. Титулів у нього було чимало: неодноразовий чемпіон СРСР з вільної боротьби і самбо, чемпіон світу, абсолютний чемпіон і неодноразовий призер Європи з самбо, майстер спорту міжнародного класу.
  Коли Володимир Саунін тріумфував, інший талановитий вихованець Волощука – Сергій Новіков – був іще юнаком, лише починав освоювати ази дзюдо. Про таких кажуть, що доля їх любить, пестить: такі не зрадять, не залишать у біді… І тому доля щедро обдарувала Новікова. Два рази поспіль він ставав абсолютним чемпіоном Європи.
  За три місяці до літньої Олімпіади-1976 у Монреалі в Києві відбувся чемпіонат Європи. У рідних стінах двоє вихованців Ярослава Волощука – Сергій Новіков і Валерій Двойніков – вибороли золоті медалі. Приймаючи щирі вітання, Ярослав Іванович мовив:
  – Я гордий за хлопців! Однак спочивати на лаврах нам ніколи. Попереду – Монреаль… (де Сергій Новіков і став олімпійським чемпіоном).
  Ярослав Волощук завжди ставив перед тими, хто вперто йшов до мети, лише одне завдання – бути кращим серед кращих. Гасло наставника – краплина таланту і відро поту. Ярослав Іванович виховав чемпіонів Європи Сергія Мельниченка, Олександра Шукліна, Віталія Биченка, понад 50 майстрів спорту.
  Кілька разів відомий тренер побував у Чернігові. Цікавився, як у спортзалі на Валу тренуються дзюдоїсти, проводив з ними майстеркласи, спостерігав за поєдинками. Двічі, ще за життя Ярослава Волощука, в Чернігові відбувався турнір на його призи, де за перемогу боролися найсильніші спортсмени України. Вони одержували нагороди з рук уславленого тренера. Теплими словами згадують про Ярослава Волощука заслужені тренери України Анатолій Маркін і Павло Лобас із Чернігова, які тісно з ним співпрацювали.
  Де б не був Ярослав Іванович – на змаганнях, тренуваннях – він завжди був лідером, умів прогнозувати результат, мав незаперечний авторитет.
  За значні заслуги у розвитку спорту Ярославу Волощуку було присвоєно звання заслуженого тренера СРСР та України. Він активно працював у спортивних організаціях. Займав посаду віцепрезидента Федерації дзюдо України. Також мав звання судді міжнародної категорії з самбо, брав участь у проведенні міжнародних змагань. Як видатному діячеві фізичної культури спорту у 2004 році Ярославу Волощуку призначили стипендію Кабінету Міністрів України.
  Останні роки життя Ярослав Іванович жив у Києві й залишався авторитетним наставником для спортсменів і тренерів.
  Ярослав Волощук помер 31 жовтня 2005 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
  Кажуть, що кожна людина – неповторний світ. Її втрата – незамінна. Це сповна відчули дзюдоїсти відтоді, як Ярослав Іванович пішов із життя…
  Життєвий шлях Ярослава Волощука – це приклад мужності, працьовитості й відданості своїй справі. Його ім'я назавжди вписане в історію українського спорту і є гордістю Чернігівщини.

  ЛІТЕРАТУРА
  1. Береговий В. Засновник українського дзюдо [Я. І. Волощук] // Береговий В. Спортивне сузір'я Чернігівщини / Віктор Береговий. – Чернігів, 2014. – С. 45–50. : іл.
  2. Береговий В. Засновник дзюдо / Віктор Береговий // Деснянка вільна. – 2013. – 7 берез. (№ 19). – С. 20 : фот.