Василь Завітневич (1899–1983) – постать виняткового масштабу в історії української культури: диригент, професор, музикознавець, філолог та громадський діяч.
  Народився він 24 квітня 1899 року в селі Замістя Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцький район Чернігівської області). Зростав у великій родині Прокопа й Параскеви Завітневичів разом із шістьма сестрами. Батько, який забезпечував сім'ю, ведучи господарство й важко працюючи на сплаві лісу по Десні та Дніпру, помер, коли хлопцеві було 11 років, і лише завдяки завзяттю матері й сестер та власній вправності Василь закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію. Щоб завершити освіту, юнак був змушений самотужки заробляти на життя у Прилуках.
  Саме в цей період проявився його багатогранний талант. З дитинства Василь марив музикою, опановував скрипку та фортепіано, мріючи про кар'єру інструменталіста. Підробляючи диригентом у прилуцькій церкві, він самотужки вивчив тонкощі церковних служб, треб та святочних тропарів. Проте фатальний випадок – падіння з коня і травма правої руки – назавжди позбавив Василеві пальці необхідної для виконавця гнучкості. Не змирившись із втратою можливості грати, він спрямував усю енергію на теоретичне опанування музики та хорове диригування.
  З двадцяти років Василь Завітневич розпочав педагогічну діяльність. Спершу вчителював у трудових школах Чернігівщини (1919–1923). У 1924 році Василь Прокопович переїхав до Києва, де розпочав дивовижний шлях інтелектуального самовдосконалення. Протягом 1920-х років він вивчав право у Київському інституті народного господарства, працював юрисконсультом заводу "Арсенал" та співробітником Комісії ВУАН з вивчення звичаєвого права України. Водночас Василь Завітневич не полишав філології: у 1929 році закінчив Київський інститут народної освіти, а згодом здобув кваліфікацію викладача вищої школи. Його педагогічна та адміністративна кар'єра в 1930-х роках була стрімкою – Василь Завітневич обіймав посади декана у Київському університеті культури та Київському учительському інституті, викладав в Інституті червоної професури. Наприкінці десятиліття Василь Прокопович підготував ґрунтовну кандидатську дисертацію "Життя й творчість Архипа Тесленка", проте її захист, призначений на 1941 рік, був перерваний початком війни.
  Особливе місце в серці Василя Завітневича посідала віра. Як щирий патріот він палко підтримав відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в 1921 році. У Києві Василь Прокопович був постійним прихожанином Микільського та Софійського соборів, де не лише слухав проповіді митрополита Василя Липківського, а й допомагав священникам перекладати богослужбові тексти зі старослов'янської мови українською.
  У роки окупації Києва (1941–1943) Василь Завітневич очолив Київський педінститут і керував підготовкою нових підручників для українських шкіл. Подальші вихори війни змусили Василя Прокоповича до еміграції. Через Львів, Холм та Криницю, де він незмінно керував церковними хорами, шлях проліг до Німеччини.
  Шлях Василя Завітневича на Захід був сповнений смертельних небезпек. Під час вимушеного мандрування подружжя Завітневичів розділилося: дружина Галина Тимофіївна опинилась у Дрездені, а Василь Прокопович намагався дістатися Берліна, проте потрапив у полон і став в'язнем концентраційного табору в Хемніці. Василь Завітневич залишився живим лише дивом – у таборі його змушували відкопувати нерозірвані бомби та снаряди. Щоденна "норма" становила 12 таких смертоносних знарядь, і лише після її виконання в'язень міг отримати тарілку порожньої юшки.
  Наприкінці війни, врятувавшись із табору, Василь Прокопович попрямував до Дрездена. Там він відшукав дружину, яка також дивом уціліла під час руйнівного нальоту союзницької авіації. Капітуляція Німеччини у травні 1945 року створила нову загрозу: Дрезден займали радянські війська. Рятуючись від переслідувань, Завітневичі переїздять до міста Мангайм, що перебувало в американській окупаційній зоні. У Мангаймі вже сформувався табір для переміщених осіб, де православна громада гостро потребувала знавців церковних служб. Василь Прокопович, маючи величезний досвід, з перших днів заходився творити церковний хор. Це стало духовною віддушиною після страхіть війни й дозволило Василеві Завітневичу повністю присвятити себе покликанню – музиці – разом із Галиною, вірною подругою його неспокійного життя.
  Проте невдовзі Мангайм довелося покинути: радянські репатріаційні комісії активно полювали на колишніх громадян СРСР. Щоб уникнути депортації, подружжю вдалося втекти з табору, видати себе за уродженців Польщі та тривалий час переховуватися в Баварії.
  Увесь цей тривожний час Василь Прокопович не полишав музичної діяльності. У Мангаймі він разом із Нестором Городовенком очолив славетний хор "Україна". Ця плідна співпраця з провідними музикантами продовжилася і за океаном, куди подружжя Завітневичів змогло дістатися в 1948 році.
  З 1948 року розпочався новий, надзвичайно плідний американський період життя Василя Завітневича. У Нью-Йорку Василь Прокопович став знаковим реґентом собору Святого Володимира, проте його діяльність не обмежувалася лише плеканням вокального мистецтва. Василь Завітневич проявив себе як невтомний будівничий українського духовного життя в еміграції, упродовж багатьох років обіймаючи посаду головного секретаря Ради Митрополії Української православної церкви в США.
  Особливою сторінкою його біографії стало керівництво Науково-богословським інститутом УПЦ. Професор Василь Завітневич був незмінним директором цієї установи з моменту її заснування в 1951 році й до 1982 року. У цій ролі він розкрився як видатний науковець, музикознавець, музично-громадський діяч та меценат.
  Саме тут він здійснив свій головний науково-музичний подвиг – упорядкував та видав монументальний десятитомник богослужбових книг. Ці праці стали неоціненним надбанням, яким сьогодні користується практично кожна українська церква в США та діаспорі. Про унікальність цього видання найкраще засвідчив Вселенський патріарх Димитріос І, який підкреслив, що жодна інша православна церква у світі не має настільки ґрунтовно опрацьованих та впорядкованих богослужбових книг, як українська.
  Навіть у поважному віці Василь Прокопович не полишав просвітницької роботи. До останніх днів він викладав музичні дисципліни у семінарії святої Софії в Бавнд-Бруці (1975–1983), передаючи свій досвід і глибокі знання молодим поколінням душпастирів та реґентів.
  Життя Василя Завітневича обірвалося 25 березня 1983 року. Його спадщина – це не просто книги чи нотні партитури, а фундаментальний внесок у збереження національних культурних традицій поза межами Батьківщини. Науковець, реґент і меценат, він став одним із тих стовпів, на яких трималася українська ідентичність в еміграції, збагативши скарбницю світової україністики.

  Література

  1. Гудзь М. Книгою-пам'яттю повернувся в Україну / Михайло Гудзь // Слово Просвіти. – 2012. – 16–22 серп. (№ 33). – С. 10.
  2. К-ий І. Василь П. Завітневич / Іван К-ий // Нові дні. – 1984. – № 409 (берез.). – С. 12–14.
  3. Клочко О. Повернення імені / Олена Клочко // Град Прилуки. – 2012. – 1 лют. (№ 5).– С. 1, 4.
  4. Хто він – Василь Завітневич? // Град Прилуки. – 2024. – 15 серп. (№ 33). – С. 2.