Никифор Ткаченко народився 13 липня 1922 року в містечку Березна (донедавна Менського, а нині Чернігівського району) в сім'ї шевця. У сім літ хлопець осиротів і близько року водив сліпого старця Прохора Іваненка – заробляли на життя співом, а потім повернувся додому, звідки його випроводили до материної сестри у Київ. Однак матеріальне становище цієї сім'ї також було складним і на початку 1930-х років Никифор потрапив до дитбудинку в Борисполі.
  Після закінчення семирічки вступив до Київського педучилища (1939 рік).
  Буремні події літа 1941 року застали хлопця в лікарні. Через хворобу очей він уникнув призову і повернувся у Березну. Двічі німецька влада намагалася відправити юнака на примусові роботи в Німеччину, однак йому вдалося втекти. Восени 1943 року Никифор Ткаченко потрапив на фронт. Після тяжкого поранення наприкінці зими 1944 року опинився у тиловому місті на лікуванні. Там же, одужавши, почав учителювати, а наприкінці серпня 1944 року був відкомандирований у розпорядження Чернігівського обласного відділу освіти.
  У 1945 році Никифор Євтихійович одружився, а 1949 року закінчив заочно Чернігівський учительський інститут за спеціальністю "Українська мова та література", склавши всі іспити на відмінно. Деякий час працював заступником директора Миколаївської школи, жив на хуторі 1-го Травня, а з 1951 року – на хуторі Мощний (тепер село Мощне донедавна Менського, а нині Чернігівського району), де вчителював у місцевій початковій школі. Кажуть, нібито після закінчення інституту Никифорові Ткаченку пропонували залишитись у Чернігові і працювати викладачем. Але він відмовився від кар'єрного зростання… Щось у цьому було сковородинівське: "А мой жребий з голяками, да Бог мудрості дав часть".
  Літературна діяльність Никифора Ткаченка припадає на роки повоєнної відбудови. Про умови, в яких жив пересічний сільський учитель, можна дізнатись із дописів Никифора Євтихійовича до березнянської районної газети "Шлях перемоги", а згодом – до менської районної газети "Колгоспна правда" (нині "Наше слово"). З року в рік у замітках і фейлетонах Никифора Ткаченка оприлюднюються одні й ті ж самі факти: у місцевому магазині пусті полиці, навіть по хліб селянам доводиться їздити щодня за сім кілометрів у селище Березна, пошта постійно надходить із запізненням, у Мені на все місто і довколишні села лише один стоматолог.
  У другій половині 50-х років ХХ століття корабель радянської держави поволі і зі скрипом повертав у напрямку нетривалої, як згодом виявилося, демократизації. Можливо, невипадково дотепні, колючі, неприємні начальству гуморески і байки Никифора Ткаченка з'являються саме у період "хрущовської відлиги". Післявоєнне десятиліття, що передувало "відлизі" – це один із найбільш невиразних, сірих, макулатурно-продуктивних відтинків в українському літературному процесі ХХ ст. Ідеологічний прес вичавлював із письменника будь-яку творчу ініціативу. Писати можна було тільки на замовлення або "у стіл".
  І от настрої почали змінюватися. Посилення особистісного начала, соціальної критики й сатиричного струменя в літературі і зробило можливим вихід на авансцену таких поетів-гумористів як Никифор Ткаченко.
  "Якось у 1956 році, – згадує колишній редактор березнянської районної газети "Шлях перемоги" Іван Дудко, – до нашої редакції зайшов іще досить молодий худорлявий і рухливий чоловік у простому поношеному костюмі. Запам'ятався чорний, тоді ще розкішний чуб, проникливі, завжди з лукавинкою, очі.
  – Подивіться ось, чи не підійде для газети, – подав списаний на два боки аркуш із учнівського зошита.
  Це була байка "Учений грак", щойно написана і вміщена в колгоспній стіннівці. Байка всім сподобалась".
  Так починався шлях Никифора Ткаченка в літературу.
  Никифор Євтихійович став ініціатором утворення при газеті літературного гуртка. Щомісяця виходила літературна сторінка "Сопілка", яка вигідно вирізнялася на тлі офіціозних публікацій про черговий партз'їзд чи про успіхи народного господарства щирістю емоцій і свіжістю думок. До літературного гуртка входили, зокрема, відомий згодом поет Олекса Довгий, брат відомого композитора Григорія Верьовки – вчитель музики, скрипаль Антон Верьовка, журналіст Іван Дудко (пізніше – автор низки краєзнавчих книг і поезій).
  З 1955 до 1966 року Никифор Ткаченко опублікував понад 170 творів різних жанрів. Його твори друкувалися головним чином на шпальтах районних газет "Шлях перемоги", "Колгоспна праця" і "Колгоспна правда", в обласній газеті "Деснянська правда", у двох випусках обласного літературного альманаху "Десна" (1957, 1958), у київському журналі "Україна" і республіканській газеті "Друг читача". Вийшла друком єдина, вже посмертна, книга "Товариський суд". До речі, вона значиться в електронному каталозі бібліотеки Конгресу Сполучених Штатів Америки.
  Улюблений жанр Никифора Євтихійовича – коротка байка з типовими ситуаціями, живими характерами. Ось одна з них – "Хвалив Баран".

  Артіль надпланову продукцію дала.
  Баран-директор зголосив промову:
  Хвалив Козу, лінивого Осла,
  Вівцю покірну… Тільки про Вола –
  Ні слова.

  Байкар страждав на захворювання хребта в тяжкій формі – давалося взнаки поранення, переніс декілька операцій, але хвороба не відступила. У червні 1966 року Никифор Ткаченко помер у Києві в Інституті нейрохірургії. Похований на кладовищі села Мощного Чернігівського району.

  Література
  1. Дудко І. Пісні… потрібні для землі : [нарис про Н. Ткаченка] / І. Дудко // Колгоспна правда (Мена). – 1981. – 7 жовт. – С. 4 ; 13 жовт. – С. 4 ; 15 жовт. – С. 4 ; 17 жовт. – С. 4.
  2. Ткаченко Р. П. Нарис життя і творчості поета-байкаря Никифора Ткаченка : метод. матеріали з укр. літ. на тему "Література рідного краю" / Р. П. Ткаченко ; Коледж інформ. технологій та землевпорядкування нац. авіаційного ун-ту. – Київ : Логос, 2020. – 34, [1] с. : іл., фот.
  3. Ткаченко Р. Наші славні земляки. Поет-байкар Никифор Ткаченко писав вірші, оповідання, п'єси / Роман Ткаченко // Наше слово (Мена). – 2022. – 22 верес. – С. 3.

  Підготувала Юлія Супрун,
  провідний бібліотекар відділу краєзнавства