Український поет, прозаїк, етнограф, фольклорист Анатоль Свидницький народився 13 вересня 1834 року в селі Маньківці Гайсинського повіту на Вінниччині. Анатоль Патрикійович походив із духовного стану: його дідусь був дияконом, а батько – Патрикій Якович – сільським священником. Мати майбутнього письменника, Мотрона Лаврентіївна Ганчевська, походила зі шляхти й була дочкою колишнього греко-католицького пароха села Попова Гребля. Загалом подружжя Свидницьких мало чотирьох синів та двох доньок. Отець Патрикій любив читати книжки й зібрав чималу бібліотеку, переважно з польських книг. Попри багаторічну службу батька сім'я жила дуже бідно. Священник навіть не мав теплої ряси, а щоденною їжею були пісний куліш та затірка, тоді як звичайна каша вважалася розкішшю.
  Змалечку в душі хлопця сформувалася любов до пісні, музики й народної демонології. Збираючи бувальщини від дворових селян, Анатоль Свидницький виховував у собі гостре спостережливе око етнографа. Сучасники цінували непересічну обізнаність Анатоля Патрикійовича: пізніше зібрані ним приказки увійшли до збірника Матвія Номиса "Українські приказки, прислів'я і таке інше" (1864), казки поповнили видання Івана Рудченка "Народные южно-русские сказки" (1869–1870), а Пантелеймон Куліш особисто запрошував Свидницького до співпраці в часописі "Основа".
  Шлях здобуття освіти виявився для Анатоля Свидницького суворим випробуванням. У 1843 році юнака віддають до Крутянського духовного училища, а з 1851 року він навчається в Подільській духовній семінарії. Побачені там брутальні фізичні покарання й духовне знівечення вихованців згодом ляжуть в основу реалістичної прози Анатоля Свидницького (зокрема роману-хроніки "Люборацькі" та оповідання "Два впертих"). Бажаючи остаточно порвати з духовною кар'єрою, за рік до закінчення п'ятирічного курсу юнак виявляє рішучість і залишає семінарію. У 1856–1857 роках він вступає до Київського університету Св. Володимира – спочатку на медичний факультет, але, зрозумівши, що не має нервів для "анатомічного театру", переводиться на історико-філологічний.
  У Києві юнак опиняється без жодної матеріальної підтримки батька, який розгнівався через те, що син покинув семінарію. Попри злидні Анатоль поринає у студентське громадське життя: контактує з членом студентського політичного товариства, долучається до заснування перших недільних шкіл, пише вірші, серед яких – знаменитий патріотичний твір "Вже більше літ двісті". Через хронічне безгрошів'я закінчити університет так і не вдалося. Склавши іспит на звання вчителя російської словесності, восени 1860 року Анатоль Свидницький отримує призначення до Миргородського повітового училища. У Миргороді він активно вчителює, засновує недільну школу та громадську бібліотеку, пише етнографічні розвідки, а також створює першу частину свого головного твору – роману "Люборацькі". Однак висвітлення національної свідомості та прогресивні методи навчання привертають увагу поліції. Запідозрений у "неблагодійності" в роки посилення реакції, письменник змушений залишити Миргород.
  Переїзд до повітового містечка Козелець на Чернігівщині в 1862 році став кардинальним розворотом у долі Анатоля Свидницького. Це був період скасування горілчаного одкупу (монополії) в імперії та запровадження нової акцизної системи. Головою ("управляющим") акцизного уряду Чернігівщини призначили щирого українця, представника славетної чернігівської родини Рашевських – Федора Павловича. Бажаючи підтримати бідного й талановитого юнака, Федір Рашевський витягає Свидницького з Миргорода і призначає старшим помічником "акцизного надзирателя" Дев'ятого округу (Козелецько-Остерського) Чернігівської губернії з солідною платнею – понад 2500 рублів на рік.
  На перший погляд, це була фінансова рятівна соломинка. Повітовий Козелець постає в описі Анатоля Свидницького як типове заштатне містечко, про яке ще Тарас Шевченко писав: "В історії нашій він теж не відіграє особливої ролі. . Одне слово, містечко нічим не примітне". Місцеві насмішники навіть жартували, що хто рік поживе в Козельці – стає дурним, хто два – ідіотом, а на третій рік перетворюється на справжнього козельщанського міщанина.
  Саме з Козельця в серпні 1862 року Анатоль Свидницький пише свого знаменитого, сповненого болю й відвертості листа до товариша Петра Єфименка. У цьому документі розкривається вся внутрішня драма письменника. Анатоль Патрикійович зізнається, як тяжко його пригнічує місцеве середовище. "Жию в поганім містечку, погану стацію маю і нікого знакомих – та й не варт знатись: все погань. ." Служба в акцизі вимагала постійних роз'їздів округою для перевірки шинків і гуралень – на місяць удавалося провести вдома лише 5–6 днів. Робота чиновника-податківця була огидна творчій натурі Анатоля Свидницького. "Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано в чужім добрі хазяйнувати". Праця не залишала жодної хвилини для систематичного читання чи науки.
  У Козельці Анатоль Патрикійович намагається впорядкувати й особисте життя. У 1863 році він одружується з донькою місцевого лікаря Оленою Величківською. 2 травня 1864 року в сім'ї Свидницьких народилася донечка Юлія, в якій письменник душі не чув. Проте шлюб не приніс омріяного затишку. Дружина, вихована в панських традиціях, не розуміла прагнень чоловіка-інтелектуала. Сварки й побутова колотнеча виснажували його щодня. Невипадково у своїх пізніших творах ("Гаврусь і Катруся", "Ускочив у халепу") Свидницький малював винятково драматичні, деструктивні картини подружнього життя.
  Козелецький період став визначальним і для його літературної кар'єри. Перебуваючи тут, Анатоль Патрикійович дописує другу частину роману "Люборацькі" й надсилає рукопис до петербурзького журналу "Основа". Однак редакція довго мовчить, а згодом журнал зовсім закривається і рукопис першого в українській літературі реалістичного соціального роману губиться на десятиліття. Натомість у 1863 році виходить нищівний Валуєвський циркуляр, який практично забороняє друкування художніх та навчальних творів українською мовою.
  23 лютого 1865 року Анатоля Свидницького перевели на посаду губернського акцизного чиновника до Чернігова, але там він не затримався і влітку наступного року повернувся до Козельця, де купив будинок та земельну ділянку. Тут Анатоль Патрикійович жив до початку 1868 року.
  Зв'язані руки, відсутність літературного середовища, задушлива атмосфера провінційного Козельця й родинний розлад штовхають Свидницького до самодеструкції – він дедалі частіше шукає розради в чарці. Врешті-решт, алкогольна залежність і занедбання службових обов'язків призводять до того, що в 1868 році Анатоля Патрикійовича звільняють з посади в акцизному відомстві.
  Щоб урятувати сім'ю, в якій уже росло троє маленьких дітей, Свидницький робить спробу вирватися з козелецьких тенет. Він ненадовго їде до Одеси, де співпрацює з газетою "Одесский вестник", а від 12 червня 1869 року влаштовується помічником завідувача Київського центрального архіву. У Києві Анатолій Патрикійович описує давні актові книги університету, відновлює взаємини з інтелігенцією, передає свої багаті фольклорні записи Павлові Чубинському та Іванові Рудченку. Змушений через цензуру писати російською мовою, Анатоль Свидницький опублікував у газеті "Киевлянин" серію оригінальних нарисів і оповідань про побут духовенства та дрібного чиновництва.
  Проте катастрофічна нестача коштів, важкий моральний стан і підірване в Козельці здоров'я остаточно зламали письменника. 30 липня 1871 року Анатоль Свидницький помер у Києві від хронічної хвороби печінки у віці лише 37 років. Його поховали на Байковому цвинтарі. За рік могила заросла бур'яном, упав дерев'яний хрест, бо нікому було доглядати – вдову виселили з квартири, і жінка виїхала на Чернігівщину до родичів. На тому місці поховали багатого купця. Олена Пчілка у своїх спогадах писала: "Не знаємо й тепер, де той клаптик землі, де упокоїлася ця кипуча талановита, але нещасна людина".
  Лише за чверть століття рукопис "Люборацьких" знайшов Іван Франко й опублікував у журналі "Зоря" (1886), назвавши роман однією з найкращих оздоб українського письменства. Попри коротке та сповнене поневірянь життя Анатоль Свидницький залишив глибокий слід в історії української культури як талановитий прозаїк, фольклорист і невтомний народознавець.

  Література
  1. Люборацькі ; Оповідання ; Нариси та статті / А. П. Свидницький ; упоряд. Р. Мовчан. – Київ : А.С.К., 2006. – 638, [1] с. : іл.

  * * *
  2. Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький : літ. портрет / В. Я. Герасименко. – Київ : Держлітвидав, 1959. – 131 с.
  3. Жук Н. Й. Анатолій Свидницький: нарис життя і творчості / Н. Жук. – Київ : Дніпро, 1987. – 150 с.
  4. Зайченко І. В. Літературно-педагогічне новаторство А. Свидницького // Історія педагогіки. – Київ, 2010. – Кн. 2. – С. 297–302.
  5. Пенський А. Свидницький в Козельці : до 165-річчя від дня народження А. П. Свидницького / А. Пенський // Новини Придесення. – 1999. – 4 верес. – С. 5.
  6. Рутковська О. "Гарячою любов'ю обіймав народ": до 170-річчя з дня народження Анатолія Патрикійовича Свидницького / О. Рутковська // Культура і життя . – 2004. – 13 жовт. – С. 2.

  Підготувала провідна бібліотекарка відділу краєзнавства Олена Дорохова