ПРЕЗИДЕНТУ КЛУБА "КРАЄЗНАВЕЦЬ" – 60!

ПРЕЗИДЕНТУ КЛУБА "КРАЄЗНАВЕЦЬ" – 60!

03.02.2011
363

KovalenkoПРЕЗИДЕНТУ КЛУБА "КРАЄЗНАВЕЦЬ" – 60!

 

  Олександр Борисович Коваленко народився 5 лютого 1951 року у родині відомого чернігівського журналіста і краєзнавця Бориса Івановича Коваленка, від якого успадкував любов і смак до історії, літератури, мистецтва. У 1968 р. із срібною медаллю закінчив Чернігівську середню школу №19. Деякий час працював музейним доглядачем у щойно створеному архітектурно-історичному заповіднику, а 1969 р. вступив на історичний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя, який і після "відлиги" залишився одним з небагатьох осередків вільнодумства і патріотизму. Саме у студентські роки окреслились його наукові уподобання – історія Гетьманщини, українська історіографія, краєзнавство. Вже тоді на сторінках місцевої періодики з’являються історичні нариси дослідника-початківця. 1971 р. за студію про соратника Б. Хмельницького чернігівського полковника М. Небабу він одержав диплом переможця республіканського конкурсу студентських наукових робіт посилання на статтю.У 1972 р. в "Українському історичному журналі" побачила світ його перша наукова розвідка про українського історика В. Модзалевського посилання на статтю.

  1973 р. О. Коваленко з відзнакою закінчив Ніжинський педінститут і був прийнятий на посаду наукового співробітника Чернігівського історичного музею. Безпосереднє знайомство з пам’ятниками старовини і мистецтва, історичними документами і стародруками сприяло зростанню дослідницької майстерності науковця. У зібранні музею він виявив і згодом оприлюднив рідкісні списки козацьких літописів Самовидця та Г. Грабянки, хроніку І. Забіли.

   З 1976 р. О. Коваленко працює у Чернігівському державному педагогічному інституті (нині університеті) ім. Т. Г. Шевченка – асистент, старший викладач, доцент кафедри історії СРСР та УРСР, проректор з виховної роботи, секретар парткому. У 1980 р. захистив в Інституті історії АН УРСР кандидатську дисертацію "В.Л. Модзалевский как историк и источниковед", у 1983 р. отримав вчене звання доцента. За доби "перебудови"

протягом 1985 – 1988 рр. очолював відділ науки та навчальних закладів Чернігівського обкому Компартії України і набув досвіду організаторської роботи у масштабах регіону. 

 Universutet

  1989 р. він повернувся до науково-педагогічної діяльності й був обраний завідувачем кафедри історії СРСР та УРСР Чернігівського педінституту, 1990 р. – новоствореної кафедри історії та археології України. Того ж таки 1990 р. О. Коваленко став деканом історичного факультету, який під його керівництвом перетворився на помітний осередок підготовки кваліфікованих учительських кадрів, фахівців з історії, українознавства, психології, соціальної педагогіки, англійської мови. У 2010 році факультет набув статусу Інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського. Професор О. Коваленко став директором цього закладу.

  О. Коваленко на високому науково-методичному рівні читає лекційні курси з історії України другої половини XVІІ – XVIII ст. і

архівознавства, керує аспірантами і пошукувачами. Водночас з 1991 р. він очолює Чернігівський сектор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, співробітники якого розшукують в архівах, музеях та бібліотеках, вивчають і готують до видання писемні пам’ятки та історичні документи.

   О. Коваленко – учасник багатьох міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференцій. Він один з фундаторів Чернігівської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, клубу "Краєзнавець" при Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка, видавництва "Сіверянська думка", заступник голови Всеукраїнського товариства "Історичні джерела". За безпосередньої участі О.Коваленка було реалізовано ряд важливих наукових проектів – підготовлено чернігівський том "Истории городов и сел Украинской ССР" (1983), енциклопедичний довідник "Чернігівщина" (1990), "Атлас Чернігівської області" (1991), колективні монографії "Розвиток історичного краєзнавства в Українській РСР" (1989) та "Репресоване краєзнавство" 1991), бібліографічний довідник "Українські архівісти" (1999), "Чернігівщина (факти, події, постаті)" (2003), чернігівський том "Національної книги памяті голодомору 1932 - 1933 років в Україні" (2008), збірник документів і матеріалів "Батурин: сторінки історії" (2009). О. Коваленко – голова редакційної колегії серії біобібліографічних посібників "Історики та краєзнавці Чернігівщини", голова редакційної ради історико-культурологічного збірника "Ніжинська старовина", заступник головного редактора журналу "Сіверянського літопису", заступник голови редакційної колегії унікальної енциклопедичної праці "Звід пам’яток історії та культури України по Чернігівській області". Загалом О. Коваленку належить більше 300 наукових і науково-методичних публікацій. Він відтворив чимало призабутих або свідомо замовчуваних сторінок вітчизняної історії, опрацював цілу "галерею" портретів політиків та істориків минулого, запровадив у науковий обіг низку невідомих чи неопублікованих пам’яток української історіографії. У 1996 році вийшла книга О. Коваленка "Павло Полуботок – політик і людина", яка здобула високу оцінку у наукових колах. Багато монографій, методичних посібників, збірників наукових праць побачили світ під його вдумливою редакцією. О. Коваленко користується авторитетом і повагою колег, студентів, громадськості міста і області, заслужено відзначений багатьма урядовими нагородами.

 

Президент клубу в дії

 

Prezudent

 

 

З наукового доробку О. Б. Коваленка

 

3


  
  БАТУРИН: сторінки історії: Зб. ст. і матеріалів /Редкол.: О.Б. Коваленко та ін. – Чернігів: Чернігів. обереги, 2009. – 785 с.
 

9

  ДОРОШЕНКО Д. Коротенька історія Чернігівщини /Підгот. до друку, вступ. ст. та прим. О.Б. Коваленка. – вид. 2-е, випр. і доп. – Чернігів: Чернігів. обереги, 2003. – 71 с.
 

8

  КОВАЛЕНКО О.Б. В.Л. Модзалевский как историк и источниковед: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – К.: Институт истории АН УССР, 1980. – 24 с.
 

11

  КОВАЛЕНКО О.Б. Павло Полуботок-політик і людина. – Чернігів: Деснянська правда, 1996. – 93 с.
 

5

  МІСТЕЧКО над Сновом: Зб. ст. і матеріалів /Редкол.: Т.П. Демченко (відп. ред.), О.Б. Коваленко та ін. – Ніжин: ТОВ «Аспект – Поліграф», 2007. – 340 с.: іл.
 

2

  НАЦІОНАЛЬНА книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні: Чернігівська область /Гол. редкол. В.М. Хоменко; кол. упоряд. О.Б. Коваленко – Чернігів: Десн. правда, 2008. – 1060 с.
 

4

  НІЖИНСЬКА старовина: Ніжинознавчі студії: Наук. історико-культурол. зб. Вип.4-5(7-8) /Редкол.: О.Б. Коваленко (гол. ред. ради), О.Г. Астаф’єв, О.Д. Бойко та ін. – Ніжин: ТОВ «Аспект – Поліграф», 2007. – 172 с.
 

7

  ПАВЛО Костянтинович Федоренко: (Біобліогр. покажч.) /Скл.: О.Б. Коваленко, Л.В. Студьонова, В.В. Ткаченко; ред. І.Я. Каганова; відп. за вип. П.В. Грищенко. – Чернігів, 2003. – 24 с. – (Черні. ОУНБ ім. В.Г. Короленка. Сер. "Історики та краєзнавці Чернігівщини". Вип. 1).
 

10

  "ПАКУЛЬ поживемо тут": Зб. ст. і матеріалів /Редкол.: О.Б. Коваленко (відп. ред.) та ін. – Ніжин: ТОВ «Аспект – Поліграф», 2010. – 700 с.
 

6

  СЕЛО над Десною – Шестовиця: Зб. ст. і матеріалів /Редкол.: О.Б. Коваленко (відп. ред.) та ін. – Ніжин: ТОВ «Аспект – Поліграф», 2009. – 344 с.: іл.
 

Siveryansbkuy_litopus

  СІВЕРЯНСЬКИЙ літопис: Всеукраїнський науковий журнал. – Чернігів, 1995.
 

1

  ЧЕРНІГІВЩИНА: (Факти, події, постаті). – Чернігів: Чернігів. обереги, 2003. – 256 с.
 

14

  ЧЕРНІГІВЩИНА incognita: [Зб. ст.] /Редкол.: О.Б. Коваленко (гол. ред.), Д.М. Никоненко (відп. секретар), П.В. Грищенко та ін. – Чернігів: КП "Вид-во "Чернігів. обереги", 2004. – 400 с.

 

О. Б. Коваленко

 

 Мартин Небаба

 

  Захоплюючими подіями і напівказковими героями назвав Історію України Тарас Шевченко. Свою чудову історію український народ творив у важких, часто трагічних обставинах. Ще з XIV століття Польща, Литва, Угорщина шматували, поневолювали Україну. Особливо загострилося становище у XVII столітті – на межі середньовіччя і нового часу. Польські магнати повертали українців у кріпосне рабство. Католицька церква силоміць насаджувала унію. Однак, український народ ніколи не мирився з поневоленням. Козацькому роду нема переводу! Місце загиблих займали нові борці, що вилітали орлиним льотом із славної Січі Запорізької. "Золотий спокій" – так охрестила польська шляхта десятиріччя перед визвольною війною 1648-1654 років. Проте затишшя завжди буває перед бурею.

  І грім вдарив, 1648 року український народ став на смертельний бій з польськими панами. Національно-визвольну війну очолив Богдан Хмельницький. Державна і полковницька діяльність Хмельницького та його найближчих соратників увійшла славною сторінкою в історію українського народу. Ім’я Богдана Хмельницького і сьогодні є символом історичної події – возз’єднання України з Росією.

  У ході визвольної боротьби народні маси висунули талановитих керівників – М. Кривоноса, Д. Нечая, І. Богуна. Поруч з ними стоїть ім’я і чернігівського полковника Мартина Небаби.

  Небагато відомостей зберіг час про Мартина Небабу. Розкидані вони по архівах, ховаються у тогочасних мемуарах, згадуються у монографіях істориків. Довелось рядок за рядком збирати докупи сукупні дані про визначного соратника Богдана Хмельницького.

  Року народження Мартина Небаби ми не знаємо. Є дані, що народився він у м. Користишеві (нині Житомирської області). Одні дослідники вважають, що Небаба походив з кріпаків, на думку інших – з міщан. На користь останнього говорить, зокрема, зображення на полковницькому гербі Небаби жезла Меркурія (у римлян бога покровителя торгівлі).

  Очевидно, влітку 1648 року М. Небаба був у числі керівників козацьких загонів що діяли на Чернігівщині. У вересні брав участь у битві на р. Пилявці. Польське військо не витримало удару і кинулося врозтіч. Навздогін Б. Хмельницький послав полковника Небабу з козаками і татарами. За деякими свідченнями, у цих боях Небаба був поранений. Після пилявецької перемоги Б. Хмельницький, як вказує літописець Григорій Греб’янка, тримав раду з "найпершими полководцями", в числі яких називає і Небабу. Незабаром загони Небаби, Нечая, Глуха вирушили в район м. Дубно (нині Ровенської області) для підтримки повстання на Волині. На початку листопада Небабин загін приєднався до головних сил селянсько-козацької армії, що вирушила з-під Львова до фортеці Замостя, Небабі було доручено командувати авангардом. Взятий у полон поляками козак Ясько показав на допиті, що "Хмельницький… Небабу вперед послав…" Побачивши на укріпленнях Замостя небагато сторожі, Небаба наполягав на якнайшвидшому штурмі фортеці, щоб довести ворогу, "що значить козаки". Однак, епідемія чуми, брак продовольства і боєприпасів змусили селянсько-козацьку армію зняти облогу Замостя.

  Незабаром було укладене перемир’я з поляками. Київ урочисто зустрічав Б. Хмельницького зі старшиною. Настав час для створення національної української державності. Місце вигнаних польських урядовців зайняла козацько-старшинська адміністрація, що сягала корінням до Запорізької Січі, яку К. Маркс називав "козацькою республікою". Десь на початку 1649 року територію України було поділено на 16 полків – військових та адміністративних одиниць. Першим чернігівським полковником став Мартин Небаба. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб перетворити Чернігівщину у надійний центр збройної боротьби проти польсько-литовської агресії.

  Спершу до чернігівського полку входило сім сотень, пізніше їх стало 16. Характерно, що тогочасні документи часто називають Небабу не тільки полковником чернігівським, але й почепським, борзенським, батуринським тощо. Як бачимо, всі ці містечка входили до складу Чернігівського полку. Можливо, називаючи себе під час перебування у Борзні – борзенським, у Почепі – почепським і т. д. Небаба мав на увазі посилити свій авторитет серед населення, підкреслити, що він втілює у своїй особі вищу владу не тільки в Чернігові, але й у Борзні, Почепі, Батурині і т. д. Всього козаків у полку налічувалося приблизно 1000 -1200 чоловік, проте не слід забувати, що до реєстру вносили далеко не всіх озброєних і покозачених селян.

  Адміністративна діяльність Мартина Небаби на посаді полковника, його соціальні заходи свідчать про близькість до народних мас. Коли за Зборівською угодою польська шляхта дістала змогу повернутися у свої маєтки на Україні, на Чернігівщині спалахнуло селянське повстання. Як казали в народі, козача потилиця панам-ляхам не хилиться. Гетьманська канцелярія поклала на полковників функції по придушенню селянських виступів. Однак Небаба не скорився цій інструкції, за що викликав гнів гетьмана. У листі до нього Б. Хмельницький погрожував, що при невиконанні наказів Небабу чекає та ж кара, що й бунтівників. Мартин Небаба належав до тієї козацької старшини, яка не забувала, чиєю кров’ю досягається перемога, виступала за більш-менш радикальне скасування кріпацтва на Україні.

Настав рік 1649-й. шляхта готувалася до нового вторгнення на Україну. 1 березня козацький корпус на чолі з Небабою і Горкушею направився до м. Лоєва, розташованого на правому, білоруському березі Дніпра при впаді р. Сож. Вони мали затримати литовське військо, та Небаба не обмежився обороною. У квітні підійшов до Гомеля і зайняв його без бою. Литовський гетьман Я. Радзівілл заявляв, що козаків до Гомеля викликали міщани. Певне, Небаба мав намір перетворити Гомель у північний форпост проти польсько-литовської агресії. З брянським воєводою Н. Мещерським було домовлено не пропускати поляків через російську територію, "коло граници под Рославлем заставу поставить".

  Проте, литовському війську, до складу якого входило кілька тисяч німецьких найманців, вдалося форсувати р. Прип’ять. Щоб спинити його наступ, козаки Небаби чотири рази нападали на литовську армію, завдавши їй відчутних втрат. Коли через Прип’ять почали переправлятись ворожі тили, мобільні загони Небаби прорвалися до переправ і потопили "велике множество обозов з запасами…".

У серпні 1649 року М. Небаба брав участь у битві під Зборовом, а в 1650 році – у молдавському поході. І знову –Чернігівщина. Сюди прибуло підкріплення з інших полків. У розпорядженні Небаби для своєрідного стажування Б. Хмельницький направив свого улюбленого сина Тимоша. Це зайвий раз свідчить, як високо цінував гетьман військову майстерність М. Небаби. На Чернігівщині на початку 1651 року зосередилося близько 20 тисяч чоловік під командуванням Небаби. Для виконання окремих доручень він призначив наказних полковників. Так, наказний полковник "от его милости пана Мартина Небаби" І. Шохів, домовившись з брянським воєводою, зробив глибокий рейд аж на Смоленщину, чим скував сили шляхетської армії у Білорусії та Литві. Сам М. Небаба спостерігав за переправами на Дніпрі, Прип’яті і Сожі. Військо його поповнювалося за рахунок місцевих селян, які йшли до нього "с рогатины, а иные с топорами".

  Влітку того ж року козаки М. Небаби і П. Шуменка оточили Гомель. Малося на меті цим маневром затримати Радзівіллове вторгнення на Україну. Проте захопити Гомель козакам не вдалося, не зважаючи на підтримку гомельчан. Одержавши звістку про виступ Радзівілла, Небаба вирішив вирядити до нього посольство на чолі з С. Пободайлом: хотів виграти час шляхом переговорів. Але трапилося так, що небабиних послів ворог використав у своїх інтересах. Щоб вони не змогли повідомити Небабу про наступ армії Радзівіла, їх було під різними приводами затримано у його ставці…

  Ніщо не могло спинити невблаганного ходу подій, що привели до катастрофи 26 червня 1651 року. На Україну з півночі вторглась литовська армія. 15-тисячне військо Небаби отаборилося під Ріпками, залишивши трьохсотенну залогу на лівому березі Дніпра біля гирла Сожа. Радзівілл вислав 3-тисячний загін на чолі з Мирським, якому вдалося непомітно переправитись через Дніпро і раптово напасти на козацьку залогу. Нерівний бій закінчився перемогою ворога. Небагатьом вдалося втекти до Ріпок і повідомити, що Дніпро перейшли "ляхи, але їх небагато". Цей ввело Небабу в оману. Тим більш, що посли ще не повернулися. Небаба вирушив з під Ріпок до Дніпра. Авангард Мирського в цей час прикривав переправу головних сил Радзівіла. І коли козаки врізалися у лави польського загону, з флангу раптово вдарив сам литовський гетьман. Йому вдалося відрізати меншу частину козацького війська на чолі з Небабою, Кравченком, Капустою і знищити їх в оточенні.

  Мартин Небаба, як свідчить польський мемуарист Станіслав Освєнцім, довго боронився піший проти двох шляхтичів, і коли був поранений у праву руку, перехопив шаблю у ліву і відбивався, поки не загинув. На вбитому полковнику був атласовий зелений жупан, поверху панцир з лосиною шкірою, прикрашеною золотими ґудзиками й шнурком, мав перстень на пальці і хрест золотий. Шляхтич, від руки якого загинув Небаба, дістав винагороду – 7 тисяч золотих, знайдених у небабинім каптані. Звитязі загиблого змушений був віддати шану навіть ворог. Радзівілл, як свідчить польська реляція, "звелів поховати Небабу і висипати велику могилу". Як співається у козацькій пісні:

Умер, умер наш полковник,

 ще й тихая мова,

 Зостається кінь вороний,

 золотая зброя…

  У бою загинуло три тисячі козаків. Решта – близько 15 тисяч – відійшла до Чернігова. Скоро до Чернігова підійшов і Радзівілл, але на штурм не наважився. Обминувши місто, рушив на Київ.

  Образ героя національно-визвольної війни 1648 – 1654 років зберігся у пам’яті нащадків. І коли чернігівські партизани рапортували про свою боротьбу проти німецько-фашистських загарбників у тільки-но визволеному Чернігові, вони згадали й ім’я Мартина Небаби, підкресливши цим зв’язок поколінь, непохитність кращих традицій нашого народу. Справа возз’єднання України з Росією, за яку віддав життя Небаба, відповідала корінним інтересам українського народу, забезпечила умови для дальшого зміцнення братерського союзу українського і російського народів, "таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією" (В. І. Ленін).

  Сучасність завше лежить на півдорозі з минувшини у майбутнє, говорив наш славний земляк Олександр Довженко. І хай би постав на цій вічній дорозі життя пам’ятник Мартинові Небабі, як символ боротьби за волю на українській землі, хай би увічнилась пам’ять про нього у назві однієї з вулиць Чернігова.

 

Деснянська правда. – 1970. – 6 жовт.

 

 

О. Б. Коваленко

 

В. Л. Модзалевський як історик України

 

  Вивчаючи icтopiю України XVII – XVIII ст., особливо icтopiю Лівобережжя, не можна обійти наукової спадщини Вадима Львовича Модзалевського – видатного apxiвістa, знавця icтopiї, побуту та мистецтва України тих часів. Він залишив помітний слід в українській історіографії, однак його доробок досі не став предметом ґрунтовного дослідження. Кілька стислих статей, переважно довідкового характеру, написали сучасники вченого. Ім'я В.Л. Модзалевського побіжно згадується також у виданнях останніх років.

  В. Л. Модзалевський народився 28 березня (9 квітня) 1882 р. в м. Тбілісі в сім’ї педагога. Ocвітy здобув у 1-му кадетському Kopпусі i Миколаївському військово-інженерному училищі в Петербурзі. 3 1902 р. підпоручик Модзалевський служив у Києві в 14-му саперному батальйоні, солдати якого в листопаді 1905 р. взяли участь у збройному повстанні на чолі з Б. П. Жаданівським. У 1906 р. від військової організації ecepiв Модзалевський увійшов до складу "Київського військового колективу" – об'єднаного органу військових організацій РСДРП i партії есерів, розповсюджував серед солдатів революційну літературу, брав участь у виданні нелегального органу військової організації РСДРП "Голос солдата". В ніч на 1 листопада 1906 р. його було заарештовано i відправлено до Косого Kaпоніру. Однак через тиждень Модзалевського звільнили, оскільки під час обшуку на квартирі поліції не вдалося виявити речових доказів його революційної діяльності. Незабаром він влаштувався вихователем 1-го кадетського корпусу у Петербурзі, а 1911 р. –    його звільнили в запас у чині капітана.

  Оскільки В. Л. Модзалевський виявив себе здібним науковцем ще під час служби в армії, його було запрошено на посаду керуючого справами Чернігівської архівної комісії i водночас обрано завідуючим Чернігівським музеєм української старовини iм. В. В. Тарновського. Він відредагував 9, 10 та 11 випуски "Трудов Черниговской губернской ученой архивной комиссии", а 12-й випуск укомплектовано зібраними ним матеріалами. Як слушно зазначає М. Ткаченко, завдяки діяльності В. Л. Модзалевського Чернігівська apxiвнa комісія посіла визначне місце серед інших дореволюційних наукових установ.

Після повалення самодержавства В.Л. Модзалевський брав активну участь у громадській роботі, зокрема очолював лекційну комісію Чернігівського губвиконкому, на курсах для вчителів читав лекції з історії України, заснував Комітет охорони пам'яток старовини i мистецтва.

  1918 р. В. Л. Модзалевський переїхав до Києва, де займався впорядкуванням архівної справи на Україні, наполегливою дослідницькою роботою. Його було обрано секретарем Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук, членом Археографічної комісії УАН, Koмісії для вивчення західно-руського права, головою Комісії для складання біографічного словника діячів української науки i культури. Водночас він був секретарем редакції журналу "Наше минуле". Однак влітку 1920 р. напружена організаційна й наукова робота була пере­рвана хворобою, а 3 серпня 1920 р. В. Л. Модзалевського не стало.

  Свій шлях в історичній науці В.Л. Модзалевський почав дослідженнями в галузі генеалогії i геральдики, використовуючи їх дані для розробки певних історико-культурних тем, а не задоволення вузькостанових інтересів дворянства. Ця тенденція знайшла вияв уже в перших публікаціях молодого історика про П. Полуботка та I. Чарниша.

Довгий час історик нагромаджував матеріали з генеалогії українських старшинських родин, на основі яких впорядковано п'ять томів. Чотири з них вийшли в світ протягом 1908-1914 pp. (п'ятий залишився в рукопису). На сторінках "Мало­российского родословника" вміщено 236 родоводів. Завдяки використанню великої кількості apxiвних джерел це видання й нині має важливе наукове значення.

  1914 р. історик у співавторстві з В. К. Лукомським видав "Малороссийский гербовник". Щоправда, ця назва дещо не відповідає змістові праці, оскільки в ній розповідається лише про герби (близько 400) чернігівського дворянства. Ця книга досі є незамінною для фахівців та музейних працівників.

  В. Л. Модзалевський був також відомим архівознавцем. Він відредагував кілька збірок документів, зокрема актові книги Стародуба й Полтави другої половини XVII ст., матеріал яких дає змогу довідатися про певні сторони громадського життя та соціально-економічних відносин в українських містах тієї доби. Історик продовжив розпочате О. М. Лазаревським видання "Щоденника Якова Марковича" – важ­ливого джерела з історії господарства i побуту України першої половини XVIII ст., видрукувавши 1913 р. четверту частину "Щоденника".

  Важливе наукове значення мають опубліковані В. Л. Модзалевським "Матери­алы по истории освобождения крестьян", що висвітлюють хід підготовки та проведення реформи 1861 р. на Чернігівщині. На особливу увагу заслуговують витяги з журналів засідань дворянського губернського Комітету в справі влаштування та поліпшення побуту поміщицьких селян за 1858-1859 pp. Вони чудово ілюструють відоме положення В. I. Леніна про те, що "...боротьба кріпосників i лібералів ...була боротьбою всерединіпануючих кланів, здебільшого всередині поміщиків, боротьбою виключноза мipy i форму поступок".

  В. Л. Модзалевський був добре обізнаний з приватними документальними зібраннями, оскільки, наприклад, листування, що зберігалося у родинних apxiвax, давало змогу зрозуміти класові відносини, соціальну психологію та побут старшини.

  Особливе значення В.Л. Модзалевський приділяв вивченню історичної біографії: "Вивчення будь-якої епохи, – твердив він, – можливе тільки при докладному вивченні біографії її діячів". Отже, можна говорити, що історик перебільшував роль особи в icтopiї. Проте представників української старшини він змальовує без будь-якої ідеалізації.

  Протягом багатьох років історик досліджував життєпис Р. Ракушки-Романовського. Ця його робота увійшла до скарбниці української icтopioгpaфії, допомігши вирішити питання про автора "Літопису Самовидця". В. Л. Модзалевський, зіставивши відомості про життя та діяльність Р. Ракушки-Романовського з подіями, описаними Самовидцем, дійшов висновку, що "автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка". М. Ткаченко та В. Романовський погоджуються, що В.Л. Мод­залевський фактично знав ім'я автора "Літопису Самовидця", але опублікувати наслідки свого дослідження йому завадила передчасна смерть.

  Хоча В.Л. Модзалевський дещо недооцінював значення антифеодальної боротьби селянства, однак його увагу привертали прояви антифеодального протесту, зокрема судові процеси над поневоленим козацтвом, яке намагалося відстояти свої права. У ряді праць історик показав реакційно-гнобительську політику царизму на Україні, викривав дії російських феодалів. Не ідеалізував він i гетьманську владу. Це засвідчує, зокрема, його розвідка про наказного гетьмана Полуботка, який, на думку вченого, прагнув лише до особистого збагачення. В. Л. Модзалевський цікавився також адміністративним устроєм, судовою, фінансовою та військовою справою України XVII - першої половини XVIII ст.

  Історик одним з перших почав вивчати розвиток української мануфактури.

  Протягом усього свого життя В. Л. Модзалевський цікавився старовинним українським мистецтвом. У "Малороссийском родословнике" він вмістив 130 портретів представників української старшини, чимало з яких були репродуковані вперше, до того ж, згодом частина портретів пропала i до наших днів не дійшла. В останні роки життя В. Л. Модзалевський готував до друку спеціальне видання українського портрету. Його увагу привертало i прикладне мистецтво України. Так, він першим у радянський пepioд звернувся до icтopiї художньої обробки металів, зокрема, золотарства. Змістовна праця "Основні риси українського мистецтва" показує його самобутній розвиток від часів Київської Pyci. Щоправда, не на всi поставлені питання автор дав правильні відповіді, а соціально-економічну базу розвитку українського мистецтва висвітлив слабо.

  Оцінюючи наукову спадщину В. Л. Модзалевського, слід пам'ятати вислів В.I. Леніна про те, що "про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні з своїми попередниками". Хоча В. Л. Модзалевський був далеким відмарксистсько-ленінського розуміння icтopiї, однак його праці, написані на широкій apxiвній 6aзi, i сьогодні зберігають велике наукове значення, оскільки дають досить виразну картину життя українського суспільства другої половини XVII - першої половини XVIII ст.

 

Український історичний журнал. – 1972. – №4. – С.121-123.

Повернутись
Поділитись: