Безсмертя нації – її могутня мова
День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають 9 листопада. Воно було встановлено Указом Президента України від 06.11.1997 року на підтримку "ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації суспільства". За православним календарем – це день вшанування пам'яті преподобного Нестора Літописця – першого історика України-Руси, автора "Повісті минулих літ", яка є одним із головних джерел вивчення нашої стародавньої історії. Хоча свято і започатковане лише у 1997 році, але має воно глибоке коріння. З давніх-давен в Україні існувала традиція: 9 листопада (на той час уже закінчувались основні сільськогосподарські роботи) батьки відводили дітей до школи, а потім ішли до церкви, ставили свічку перед образом Нестора Літописця і молилися, щоб він допоміг дітям у навчанні.
За традицією у День української писемності і мови покладають квіти до пам'ятника Нестору Літописцю, відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою. У цей день також стартує Міжнародний конкурс знавців української мови ім. Петра Яцика. Крім того, 9 листопада у прямому ефірі "Українського радіо", а віднедавна і телеканалу "UА: Перший", проводиться щорічна акція "Всеукраїнський радіодиктант національної єдності". Особливість цього диктанту полягає в тому, що його пишуть лише від руки. Захід проводиться не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах світу. Диктант пишуть всі охочі. Це є не екзаменування, а всесвітня акція єднання навколо української мови.
Українська мова – одна з 30-40 найбільш поширених мов світу. Загальна кількість її носіїв налічує майже 40-45 млн, і посідає вона, за різними даними, 26-32 місце у світі. Українська мова є однією з найбагатших і найрозвиненіших мов. За милозвучністю її ставлять поряд з італійською. Словниковий склад сучасної української мови налічує кількасот тисяч лексем. Завдяки тривалому розвитку українська мова має чіткі, логічно впорядковані фонетичну і граматичну системи, у яких рідко трапляються винятки. Добре розвинені у нашій мові функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова "Одіссея", "Декамерон" Дж. Боккаччо і "Дон Кіхот" М. Сервантеса, "Пан Тадеуш" А. Міцкевича і "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, твори Вільяма Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста, переклади сучасних авторів. Український народ став творцем понад 200 тис. народних пісень. З під пера українських письменників вийшло багато оригінальних творів художньої літератури, науковці написали тисячі наукових праць. Немає таких думок і почуттів, які не можна було б висловити українською мовою.
Українська мова виникла і розвивалась тисячоліттями. Вона є однією із найдавніших мов світу. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VI–VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси. Староукраїнською, або як її ще називають старокиївською, мовою розмовляло населення Київської Русі. Про це свідчать літописи тих часів, в яких є багато слів, висловів, закінчень слів притаманних лише українській мові. Цікавими свідченнями про мову є графіті Софії Київської – написи і малюнки залишені відвідувачами собору. Їх залишили як представники княжої родини, так і прості люди. Аналіз графіті свідчить не лише про мову, якою розмовляли мешканці стародавнього Києва (вона була староукраїнською), а й про високий рівень грамотності тодішнього населення.
За час свого розвитку українська мова зазнала багато гонінь і заборон. Історії, розвитку та сучасному стану української мови присвячена віртуальна книжкова виставка "Безсмертя нації – її могутня мова".
Береза Т. Мова – не калька: словник української мови / Т. Береза, І. Зубрицька, Ю. Зелений. – Львів : Апріорі, 2016. – 662 с.
У вступному слові автори, молоде покоління українських мовознавців, говорять, що їхня мета полягає у донесенні гарної української мови насамперед до її пересічних користувачів. Біда в тому, що напрочуд багата українська мова залишається у нашому невикористовуваному запасі, натомість в активному вжитку маємо куций словничок слів та словосполук (переважно досить 1500–2000 слів для побутового спілкування), що виконують обмежене завдання – сприяють людям розуміти один одного. Українська мова є невіддільною частиною нашого українства, виявом її незалежності. Так само як не маємо права віддавати рідні землі на поталу чужоземним зайдам, так не маємо права перетворювати рідну мову в інтернаціональну мовну мішанку, чи то пак суржик. Пропонуючи питомі українські замінники цій самій мовній мішанці і суржику автори наголошують на синонімічній і фразеологічній розлогості та барвистості української мови. Кальки, канцеляризми, московізми, англізми, сленг, арго – усе це складники мовного смітника, що перетворює нашу мову на мову жебраків і волоцюг. Наші лінощі, точніше небажання добирати питомих українських слів в усному і писемному мовленні, призводить до втрати великої сутності української мови як цілком самостійної, яка переважно не потребує запозик з інших мов. Цей словник містить самобутні українські слова і вислови, поставлені на противагу звичному, буденному словниковому запасу сучасних українців. У ньому опрацьовано 20 тисяч найбільш проблемних слів та висловів, украй потрібних для збагачення мовної культури кожного з нас.
Великий тлумачний словник української мови / уклад. Т. В. Ковальова. – Харків : Фоліо, 2005. – 766 с.
Словник налічує близько 40 тисяч слів і словосполучень, містить активну лексику української літературної мови, слова-терміни, що широко використовуються в писемному та усному мовленні, назви, пов'язані з релігійними поняттями, найуживаніші архаїзми, лексичні діалектизми, зафіксовані в літературних творах, а також новітню лексику, що ввійшла до українського мовного фонду наприкінці ХХ–ХХI ст. До словника включено значну кількість слів іншомовного походження. До більшості реєстрових слів подано як ілюстрації словосполучення або речення, зафіксовані в лексичних джерелах. Також до словника внесено пов'язані з реєстровими словами фразеологічні вирази та складні одиниці термінологічної лексики із тлумаченням. При тлумаченні деяких слів (здебільшого на позначення явищ суспільного життя, духовної культури) укладачі намагалися відійти від заідеологізованих тлумачень, притаманних словникам радянської доби і деяким сучасним словниковим виданням.
Губерначук С. С. Трипілля і українська мова / Станіслав Губерначук. – Київ : Стебеляк О. М., 2010. – 231 с.
Автор киги, фаховий філолог, простежує найдавніші витоки української мови. На основі мовних, археологічних, етнографічних та історичних фактів він доводить, що існує спадкоємний зв'язок між мовно-культурним світом українців та мовно-культурним світом трипільців, тобто людності Праукраїни V–III тис. до н.е. Застосувавши метод "слів і речей" при дослідженні того що вміли, знали й у що вірили носії Трипільської культури, автор дійшов висновку, що мова трипільців стала базовою для становлення праукраїнської мови. Проведений у книзі аналіз знаків-символів трипільської орнаментики, а також символів-образів українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження засвідчив, що символи, образи і мотиви української обрядової поезії і орнаментики зародились у часи Трипільської цивілізації.
Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? / І. М. Дзюба ; [упорядкув., післямова та бібліогр. Ю. Лібер]. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2005. – 330 с.
Іван Дзюба написав книгу восени 1965 року. Але це було лише впорядкування тих документів, думок, виписок, які автор збирав і осмислював упродовж значно довшого часу. Особливістю книги є те, що автор доводить, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію він будує переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Автор відправив свою роботу тодішнім керівникам Української РСР Петру Шелесту і Володимиру Щербицькому, а російський переклад – керівництву КПРС. У результаті книгу оголосили антирадянським твором, Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників, зазнав переслідувань з боку КГБ і у 1972 році був ув'язнений на 18 місяців. Автор у книзі показує лицемірство і абсолютний цинізм радянської системи, яка постійно говорила про демократію і свободу і водночас руйнувала все українське. Це ж саме відбувалось і в інших республіках Радянського Союзу. Окремий підрозділ книги має назву "Мова: український народ під мовною блокадою". У ньому Іван Дзюба, опираючись на висловлювання видатних письменників, філософів, психологів, педагогів, доводить, що всяка культура починається зі знання рідної мови, що зневага до рідної мови є формою знеособлення і самозречення; що залежно від ставлення до рідної мови можна судити про моральний та інтелектуальний рівень людини. Що ж стосується фактичного становища української мови в Українській РСР (саме фактичного, бо формально і юридично вона, зрозуміло, була повноправною), то українська мова була витіснена на другий план.
У книзі також уміщено документальні матеріали, що стосуються книги: протоколи комісій, відгуки зарубіжних вчених. Особливої уваги заслуговує стаття Дж. Лібера "Орвел погодився б".
Єфремов С. О. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. – Київ : Фемина, 1995. – 688 с.
Сергій Єфремов – одна з найколоритніших постатей в українському літературознавстві. Автор понад 3 тисяч публікацій, найбільш відомий своєю "Історією українського письменства". Це єдина авторська книга, в якій висвітлюється розвиток української літератури від давнини до 20-х років минулого століття. Науковий метод у ній позначений виразною індивідуальністю і точністю фахових характеристик. Застосувавши соціологічний принцип у прочитанні літературних явищ, С. Єфремов створив наукову номенклатуру українського письменства, якою з певними заувагами і донині користуються літературознавці. Крім того, автор пропонує розглядати розвиток українського письменства з погляду "історії ідей". Принципово важливими, на його думку, у ньому є присутність трьох ідей. На першому місці – "елемент свободи" для людини; друга – "визвольно-національна", що охоплює "любов до рідного краю і народу, бажання добути їм умови існування, дати цьому бажанню вираз у письменстві й цим послужити рідному народу на користь". І третя – "поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові". "... Сталося те, що сталося, – писав він. – Усе розгубив був український народ на довгому і важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право на освіту, свої закони і суд, свою школу й інтелігенцію... Ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто "людей", ще гірше – нацією "дядьків"... І тільки один лишився йому, чудному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний – то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє – як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності, як пам'ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись, недалекі вже часи".
Мовчун Л. Цікава розмова про мову. Чого тобі не розповіли на уроці / Леся Мовчун. – Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2017. – 311 с.
Мова допомагає нам пізнавати світ. У міру дорослішання мова все більше бере на себе функції отримання різноманітних знань: шкільних, про стосунки між людьми, про все, що нас оточує. Як людина створила мову, що про це говорять дослідження і міфи з різних куточків світу, чи можна самому створити мову, в чому сила замовлянь, як слова допомагають одним людям точніше висловлювати думки, а іншим – краще їх маскувати, про це і багато іншого розповідає книга. Вона є цікавим доповненням до шкільного підручника і була створена на матеріалі авторської радіопередачі "Цікаве мовознавство". Автор зосереджує увагу на темах, які розглядаються у школі побіжно або не розглядаються зовсім. Леся Мовчун намагається підшукати про мову те, що викликає цікавість, а підручник цієї цікавості задовольнити не може, тому що в нього інше завдання: зробити учнів грамотними людьми, а вона хоче, щоб кожен, хто дізнається неймовірні факти про українську та інші мови світу, полюбив мову і сам захотів стати грамотним. Кожен розділ книги складається з невеликих завершених розповідей, а для закріплення матеріалу подаються творчі оригінальні завдання, мовні кросворди, розраховані на учнів молодших і середніх класів. Книга є цікавою як для школярів, так і для вчителів, студентів і всіх, хто цікавиться мовою.
Огієнко І. І. Історія української літературної мови / І. Огієнко ; [упоряд. М. Тимошик]. – Київ : Наша культура і наука, 2004. – 434 с.
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і обов'язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він з однаковою мірою успішно застосовував як мовознавець і літературознавець, як редактор і видавець, як перекладач і поет, як ректор і міністр, як православний митрополит і історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі. Вперше "Історія української мови" вийшла у Вінніпезі у 1949 році. І більше ніж півстоліття про неї в українському радянському мовознавстві практично не згадували. У книзі основні етапи розвитку української літературної мови – від княжої доби до наших днів, автор розглядає через призму різноманітних історичних факторів, а також ролі окремих письменників (І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша А. Кримського, М. Рильського) в удосконаленні літературної мови, розповідає про негативні наслідки, яких завдали розвитку української мови репресії цензурних відомств царської Росії та політика партійно-більшовицького терору у 20-30-х роках ХХ століття. Перша частина книги називається "Українська мова". У ній автор говорить про постання української мови, зокрема про її праіндоєвропейську добу, праслов'янську мову, про те, що спільної "руської" мови ніколи не було, а також про мову народну і літературну.
Огієнко І. І. Наука про рідномовні обов'язки: рідномовний Катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства / Іван Огієнко. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 54 с.
Книга була написана і видана у 1936 році для українців Галичини і Волині, які перебували тоді під владою Польщі. Їхня мова була зведена лише до побуту, вивчалась тільки у початкових та деяких середніх школах. Переконання в тому, що "наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння", спонукала І. Огієнка до вироблення чітких засад навчання рідної мови та рідною мовою. У своїй праці, що має бути рідномовним катехизисом кожного українця, автор розкриває всі можливі сфери функціонування української мови в державному та приватному житті кожного українця. В поле зору вченого потрапляють різні аспекти державної, сімейної, наукової, шкільної і позашкільної, культурної, рідномовної політики. Іван Огієнко навіть уклав десять найголовніших мовних заповідей. Не зважаючи на часову дистанцію, що віддаляє написання "Науки про рідномовні обов'язки" від сьогодення можна стверджувати, що більшість її положень видаються актуальними і нині. Своєрідність викладення матеріалу, ранжування розділів і пунктів на рекомендаційні, інформативні і зобов'язуючі, категоричність засадничих положень, толерантне ставлення до можливих опонентів, щирість і відвертість позицій автора – це те, що особливо приваблює у книзі.
Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу / О. Б. Ткаченко ; НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – Київ : Спалах, 2004. – 271 с.
Книгу присвячено розвитку і сучасному стану української мови у всебічному його висвітленні (географічному, історичному, соціолінгвістичному, культурологічному та ін.) в зіставленні з відповідними ситуаціями інших мов світу. Для цього автор аналізує особливості формування і розвитку української мови, пов'язані з місцем її поширення та існування у часі. І тут уже українська мова розглядається у зв'язку як з історією українського народу, її носія, так і з іншими мовами, передусім суміжними, з якими вона контактувала впродовж історії і з якими пов'язана тепер. У процесі свого історичного розвитку мови посідають вищі чи нижчі щаблі у світовій ієрархії мов з огляду на їхню більшу чи меншу поширеність і зважаючи на їхню важливість як засобу спілкування в межах окремої країни, групи країн або світу. Говорячи про соціолінгвістичну класифікацію мов світу і місце в ній української мови, слід мати на увазі, що в основі поціновування мови, її більшого чи меншого визнання лежить важливість для світу тієї культури, яку вона репрезентує. Автор підкреслює, що на шляху свого національного самоствердження кожен народ світу йшов також своїм особливим шляхом мовного самоствердження. Адже мова – чи не найважливіший елемент національної культури. Кожна мова не відразу діставала визнання як серед народу, свого носія, так і серед інших народів і мов світу. Шляхи мовного ствердження були дуже різними, але автор визначає серед них найтиповіші. Це дасть змогу виявити ті особливості мовного самоствердження, які є найближчими для українців, і використати цей досвід.
Українська без помилок. Говоримо і пишемо правильно. Сучасний довідник з урахуванням останніх змін у правописі і мовленні: 500 практич. завдань і текстів / [уклад. О. М. Журенко]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 510 с.
Стати більш грамотним та навчитися писати і говорити українською правильно допоможе цей довідник. Він містить базові відомості з фонетики, орфоепії, фразеології, пунктуації та стилістики з урахуванням останніх змін у правописі та мовленні. Закріпити знання на практиці допоможуть тренувальні вправи та тестові завдання, а також додатки – переклади з російської мови, такі як переклад прийменникових конструкцій, сталих дієслівних сполук, деяких іменників, прикметників тощо.
Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду / Друзі т-ва ім. Григорія Ващенка ; упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька ; за ред. Л. Масенка. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2006. – 399 с.
У збірнику вміщено документи і матеріали, що стосуються мовної політики радянського керівництва на теренах сучасної України. Вони висвітлюють підступне втручання у внутрішній розвиток української мови, спрямоване на її штучне зближення з російською і знищення як незалежного мовного утворення. Адже, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його реалізацію на практиці. Видатний мовознавець Юрій Шевельов писав, що втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавались, як не вдавалась і царська адміністрація. Всі вони обмежувались заходами зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову. Радянська ж система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, а натомість пропагує інші, ближчі до російських, або живцем перенесені з російської мови. Таким чином у радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери, у середину самої мови. Боротьба відбувалась не тільки у людській психіці, а й у самій мові.
Підготувала Віра Губко,
бібліотекар відділу абонемента