Володимир Самійленко (1864–1925) – нотар, письменник, драматург, перекладач, громадсько-політичний і державний діяч.
  Він народився 3 лютого 1864 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Нешлюбний син поміщика Івана Лисевича і кріпачки Олександри Самійленко. Виховувався в домі близького приятеля родини Гоголів Олексія Трохимовського. Опікун навчив хлопчика читати, навіть французькою мовою, дозволяв користуватися своєю багатющою бібліотекою, віддав учитися до Миргорода, а потім до Полтавської гімназії (1875–1884). Після її закінчення Володимир Самійленко став студентом історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві. Проте отримав лише випускне посвідчення, державних іспитів не складав, мотивуючи це небажанням бути вчителем. Трудову діяльність розпочав на Київському телеграфі. Входив до "Братства тарасівців" (1890–1893).
  Перші літературні спроби майбутнього поета – сатиричні віршики, написані російською мовою. Захоплення перекладацькою роботою стало складовою частиною його творчої діяльності впродовж усього життя. Перший перекладений твір Володимира Самійленка – перша пісня "Іліади" Гомера. Окрім того Володимир Іванович переклав "Божественну комедію" Данте, п'єси Мольєра, Бомарше, Франса, вірші Байрона, Беранже тощо.
  Пізніше, у студентські роки, Володимир Самійленко бере участь у роботі відомого літературно-мистецького гуртка "Плеяда", до якого входили М. Старицький, Леся Українка, М. Лисенко, Олена Пчілка, Л. Старицька. У 1886 році журнал "Правда" в кількох номерах надрукував добірку віршів Володимира Самійленка. Його твори з'явилися також на сторінках "Зорі", "Дзвінка" та інших видань. Після цих публікацій Володимир Самійленко стає відомим в Україні поетом.
  Чернігівці з повним правом вважають літератора своїм земляком, адже в нашому краї Володимир Самійленко жив, працював і творив протягом багатьох років: сім – у Чернігові (1893–1900) і десять – у Добрянці на Ріпкинщині (1907–1917). Сам він згадував: "Маючи єдиний заробіток – службу телеграфіста – й намучившись добре за три роки від нічних чергувань, після чого я творити нічого не міг, написав до Іллі Шрага у Чернігів, що пропаду від телеграфа. І він, щира душа, зараз же примостив мене в Чернігівську Земську Управу на посаду редактора "Земского сборника" з платнею 720 карбованців на рік. Сталося це за час Голови Земської Управи Василя Хижняк[ов]а, який був дуже прихильний українець". Володимир Іванович працював також секретарем Чернігівської земської повітової управи. Входив до складу Чернігівської громади (з 1893 р.). Близько зійшовся з Л. Глібовим, О. Русовим, С. Носом, пізніше – з родинами М. Коцюбинського і Б. Грінченка. Був членом Чернігівського товариства "Просвіта".
  У 1890-х рр. у Чернігові активно працювали народний аматорський театр і аматорський оркестр. В автобіографії Володимира Самійленка читаємо: "Під час добродійних театральних вистав у Чернігові я грав у деяких п'єсах комічні ролі, наприклад, Мацієвського – в "Мартині Борулі", одного з босяків (Юхима) – в "Борцях за мрії", сина-хлопця в "Степовому гості", дяків у "Чумаках" і "Бувальщині". Мої виступи подобалися публіці. Брав я ще й участь в аматорському оркестрі, граючи на другій валторні".
  Після переїзду до Чернігова родини Михайла Коцюбинського в його домі творча інтелігенція міста збиралася на літературні вечори, активним учасником яких незмінно був і Володимир Самійленко. Коли за сімейними обставинами поет покидає наше місто, він листується з чернігівськими однодумцями, ділиться з ними творчими здобутками.
  Шанувальникам творчості Володимира Самійленка небагато відомо про його особисте життя. 1896 року поет одружився в Чернігові з Ольгою Орешко-Якименко. Подружжя мало чотирьох дітей: двох доньок і двох синів.
  У 1907–1917 рр. сім'я Самійленків жила в Добрянці – глухому кутку Чернігівщини, населеному переважно російськими старообрядцями. Володимир Іванович служив нотарем, а дівчатка навчалися у Чернігівській гімназії. Тяжкою втратою для батьків стала смерть маленьких синочків. Про це з болем повідомляє Володимир Самійленко в листі до Євгена Чикаленка 22 червня 1911 року: "Зараз мене спіткало велике горе, перед яким бліднуть і долги, і втрата всього майна. Позавчора вмер мій любий хлопчик, маленький ще, було йому рік і трохи більше семи місяців. Це була моя найдорожча дитина, найдорожча за все на світі, і її тепер немає...
  Це вже в мене в Добрянці вмирає друга дитина. Раніш теж умер хлопчик, але тому було тільки три місяці віку, і та смерть якось потроху забулась. А цю я не знаю, чи зможу скоро забути".
  Чернігівщина залишила незглибимий слід у творчому й особистому житті Володимира Самійленка.
  Про його перебування в нашому краї нагадують меморіальна дошка на приміщенні колишнього Чернігівського губернського земства, вулиця його імені в Добрянці, спогади сучасників – М. Грінченко, М. Могилянського та ін.
  У лютому 1917 року Володимир Самійленко переїздить до Києва, працює в Міністерстві загальних справ. Твори, написані в той час, доносять до нас глибоку пригніченість поета, викликану нещадним політичним протистоянням і кровопролиттям, ареною яких стала Україна.
  У січні 1919 року разом з урядом Директорії письменник виїздить із Києва. Живе у Станіславі, Тарнові, перебирається на село. Дуже бідуючи, заробляє на життя перекладами. Хворий на саркому письменник повертається до Києва у 1924 році. Працює над перекладами. 12 серпня 1925 року в Боярці Володимира Івановича не стало.
  Нелегким було життя поета Володимира Самійленка, чиї здобутки збагатили не лише вітчизняну, але і всесвітню літературу. Як відзначив свого часу Іван Франко, "...В нашім нервовім віці… просто благотворно смакувати духовні плоди такого поета".
  Підтвердження цінності та актуальності творчості Володимира Самійленка – його вірш.

  УКРАЇНСЬКА МОВА
  Пам'яті Т. Г. Шевченка

  Діамант дорогий на дорозі лежав, –
  Тим великим шляхом люд усякий минав,
  І ніхто не пізнав діаманта того.
  Йшли багато людей і топтали його.
  Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
  І в пилу на шляху діамант він найшов.
  Камінець дорогий він одразу пізнав,
  І додому приніс, і гарненько, як знав,
  Обробив, обточив дивний той камінець,
  І уставив його у коштовний вінець.
  Сталось диво тоді: камінець засіяв,
  І промінням ясним всіх людей здивував,
  І палючим огнем кольористо блищить,
  І проміння його усім очі сліпить.
  Так в пилу на шляху наша мова була,
  І мислива рука її з пилу взяла.
  Полюбила її, обробила її,
  Положила на ню усі сили свої,
  І в народний вінець, як в оправу, ввела,
  І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
  І на злість ворогам засіяла вона,
  Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
  І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
  І лихим ворогам буде очі сліпить.
  Хай же ті вороги поніміють скоріш,
  Наша ж мова сія щогодини ясніш!
  Хай коштовним добром вона буде у нас,
  Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
  Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
  Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"

  1885 р.