Володимир Павлович Науменко (1852–1919) – мовознавець, педагог, громадський діяч, журналіст, активний учасник національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., організатор національної системи освіти. Член київського товариства "Просвіта", головний редактор журналу "Київська старовина".
  Народився Володимир Павлович Науменко 19 липня (7 липня за старим стилем) 1852 р. у Новгороді-Сіверському. Учительська професія дісталася Володимирові Науменку в спадок. Учителював його дід по матері. Батько, Павло Йосипович, очолював гімназію в Новгороді-Сіверському, був людиною непересічною, високоосвіченою, користувався великою повагою серед вчителів та місцевої громади. Глибоко шанували директора новгород-сіверські гімназисти за його батьківське ставлення до них. Восьмирічне перебування П. Й. Науменка на цій посаді відзначилося новим зростанням авторитету очолюваного ним навчального закладу серед викладацького складу університетів Москви, Києва, Харкова. Саме йому завдячував Володимир Павлович своїм захопленням педагогікою та "відчуттям в душі української стихії". Авторитет і славу талановитого педагога він завоював рано завдяки блискучому різнобічному обдаруванню та надзвичайній працездатності.
  У 1869 р. В. П. Науменко закінчив 2-гу Київську гімназію. З 1869 по 1873 р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті. З 1873 р., одразу по закінченні університету, В. П. Науменко розпочав педагогічну діяльність. Наказом попечителя учбового округу від 31 липня 1873 р. його призначили вчителем 2-ї Київської гімназії, де він і пропрацював 30 років.
  Володимир Павлович був добре відомий як досвідчений методист-новатор, теоретик педагогічної науки. Його поважали і йому довіряли, саме тому земські управи пропонували очолювати літні вчительські курси. Підтвердженням цього є листи Ніжинської, Пирятинської, Чернігівської, Стародубської та Зеньківської земських управ, адресованих В. Науменку, написаних у період від 1896 до 1898 р. Тож він щоліта проводив заняття на вчительських курсах. Підходив до цієї справи дуже серйозно, намагаючись передусім збагатити академічними знаннями вчительство, для якого не було інших джерел професійної інформації, крім цих літніх занять зі столичним професором; пробудити в інтелігенції з глибинки національну свідомість. "…Уперше почули ми, – писали слухачі курсів з Чернігівщини в 1896 р., – прилюдне визнання потреби праці для народу на рідному ґрунті. Ви показали нам, що працівнику для освіти народної не можна робити добро народові інакше, як тільки знаючи душу народну, його мову, як тільки самому прийнявши в себе ту душу ставши часткою того ж народу".
  Понад 40 років В. П. Науменко віддав педагогічній праці. Ось що писали йому вчителі з Чернігівського повіту: "Прийміть нашу гарячу, від щирого серця подяку за моральне добро, яке Ви передали нам, учителям і учителькам, що слухали Вашу науку".
  Володимир Науменко як активний діяч (з 1872 р.) був у гущі громадського життя. У 1873 р. він увійшов до складу щойно відкритого в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Це було фактично самостійне наукове товариство, провідну роль у якому відігравала Київська громада. Мета його – вивчення історії, етнографії. географії, економіки і статистики України. За роки свого існування (1873–1876) Товариство, зокрема, видало два томи наукових записок, збірку чумацьких пісень, історичні пісні, українські народні перекази та оповідання, три томи творів М. О. Максимовича, провело III Археологічний з'їзд у Києві.
  У 1880-ті рр. педагог на прохання членів студентського гуртка "в обстановці повної таємності" читав курс української граматики, а також працював над створенням підручника з української мови. Наприкінці 1886 р. він подав до Петербурзького цензурного комітету першу частину підручника – "Руководство для изучения украинского языка в русских школах". У результаті тривалого листування з Головним управлінням у справах друку цей підручник побачив світ у 1888 р. під назвою "Обзор фонетических особенностей малорусской речи".
  У 1893 р. Володимир Павлович став головним редактором "Киевской старины" (1882–1906). І відтоді розпочався новий період в історії цього громадівського часопису – так званий період Науменка, що позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті публікацій. Саме за часів редакторства Володимира Павловича на сторінках "Киевской старины" однією з провідних стала педагогічно-просвітницька тема. Регулярно друкувалися матеріали про становище вчительства, національні школи, про необхідність навчання дітей рідною мовою, створення підручників також рідною мовою.
  Очолюючи журнал "Киевская старина", В. Науменко першим порушив питання про необхідність наукового видання творів Т. Г. Шевченка й висунув особливі вимоги: критична вивіреність текстів за виданнями різного часу; забезпечення кожного твору повним бібліографічним матеріалом, історико-літературним коментарем. Мине немало десятиліть, і український науковець-шевченкознавець напише: "Ці вимоги стали основоположними для шевченкознавців". Крім того, існує ще один незвичайний зв'язок між іменами Тараса Шевченка та Володимира Науменка – Володимир Павлович був останнім власником земельного наділу з могилою поета. У світовій історії це явище є унікальним: створення національного заповідника, літературно-меморіального комплексу на місці поховання національного генія.
  Володимир Павлович також входив до складу Правописної комісії Міністерства освіти УНР, яка розробляла "Найголовніші правила українського правопису". У 1917 р. В. П. Науменка обрали головою товариства "Просвіта", а також призначили попечителем Київського учбового округу при уряді Центральної Ради. У липні 1918 р. його ввели до складу Міністерства народної освіти і мистецтва Української Народної Республіки, а восени запропонували пост міністра в гетьманському уряді. Після повторної пропозиції, порадившись з друзями-громадівцями, він погодився взятися за цю важку справу, але судилося йому працювати на цьому посту лише місяць. Хоча, як свідчать документи, встиг зробити чимало: на призначенні В. І. Вернадського президентом щойно заснованої Української академії наук стоїть підпис саме В. П. Науменка.
  7 липня 1919 р. більшовики заарештували В. П. Науменка за звинуваченням у тому, що він "займав посаду міністра народної освіти при гетьмані". Свій протест надіслали перший президент УАН академік В. І. Вернадський, і секретар-академік А. Ю. Кримський. Професійна вчительська спілка негайно звернулася із заявою, в якій зазначалося, що вчительська громадськість "не може ставитися байдуже до арешту того із своїх членів, котрий у тяжкі часи царського режиму був одним з небагатьох носіїв світлого ідеалу вчителя-громадянина і протягом усього свого життя неухильно турбувався про просвіту народних мас". Однак усе це виявилось марним: 8 липня 1919 р. Володимира Павловича Науменка розстріляли за постановою Всеукраїнської надзвичайної комісії. Цим пострілом було, як писав П. Г. Житецький, "загублено життя людини великої духовної сили, таланту, громадського значення і персональної чаруючої привабності".