Гліб Лазаревський народився 26 травня 1877 року в селі Підлипне Конотопського повіту Чернігівської губернії в сім'ї відомого історика та юриста Олександра Лазаревського. Згодом батька перевели до Київського окружного суду і сім'я переїхала разом з ним. У Києві Гліб закінчив 4-ту гімназію та юридичний факультет університету святого Володимира. Працював у Київському окружному суді, судовим слідчим у Конотопі, в окружних судах Чернігова, Вільно, Києва.
  За Української Центральної Ради Гліб Олександрович був активним учасником національного руху, членом Українського правничого товариства. Від березня 1918 року – перший помічник старшого військового прокурора Української Народної Республіки. За гетьманату Павла Скоропадського працював у Головному військово-юридичному управлінні. Від травня 1919 року – прокурор Найвищого суду УНР.
  Наприкінці серпня 1919 року в Києві розпочали хазяйнувати денікінці. Після оголошення ними мобілізації юристів Гліб Лазаревський покинув столицю. Проте восени повернувся і був заарештований денікінською контррозвідкою на власній квартирі. Його помістили до Лук'янівської в'язниці з вироком – розстріляти. Врятували Лазаревського події, пов'язані з приходом до міста більшовиків. Гліб Олександрович почав працювати на різних посадах, на які його призначала нова влада.
  Глібу Лазаревському пощастило в січні 1930 року дістати наукове відрядження на три місяці до Польщі та Франції, щоб зібрати матеріал про Тараса Шевченка, життя і творчість якого Гліб Олександрович досліджував з 1917 року. Він повернувся в Україну вже у вересні 1939 року й дізнався, що дружина і син засуджені на п'ять років позбавлення волі за "підозрою у шпигунській діяльності" на користь Польщі. Їх заслали до Сибіру. Сам Гліб Олександрович оселився в Сумах. Працював перекладачем і приватно викладав іноземні мови, (вільно володів німецькою, польською та французькою). У 1941 році йому дозволили оселитися в Києві, і Гліб Лазаревський почав клопотатися щодо повернення сім'ї. Потім – німецько-радянська війна, евакуація до Уфи, робота перекладачем при Академії наук і літературним редактором в Інституті історії Академії наук. У столиці Башкирії Гліб Олександрович прожив до літа 1944 року.
  Він повернувся до Києва разом з Державним літературно-художнім музеєм Т. Г. Шевченка, де виконував обов'язки старшого наукового співробітника, а після повернення – завідувача відділу музею. В Уфі почав писати спогади про журнал "Київська старовина", де в 1897–1899 рр. з ініціативи редактора В. П. Науменка виконував обов'язки секретаря редакції часопису. Опублікував дослідження "Шевченко і Лазаревські" в журналі "Українська література" за 1942 рік (№5/6). Згодом назва цього часопису змінилася на журнал "Вітчизна". Гліб Лазаревський – постійний автор цього видання.
  Усе для нього закінчилося з виходом постанови ЦК КП(б)У "Про журнал "Вітчизна" від 1 жовтня 1946 року, в якій Г. О. Лазаревського засуджено як такого, що "активно проповідував у своїх писаннях буржуазно-націоналістичні ідеї, всіляко вихваляючи дореволюційну поміщицько-капіталістичну діяльність і підносячи на щит консервативних та реакційних діячів минулого, в тому числі і прямих петлюрівських контрреволюціонерів".
  22 листопада 1947 року Гліба Лазаревського звільнили з роботи в музеї. Натомість – дозволили працювати у відділі обробки книг Львівської обласної бібліотеки, а згодом – у бібліотеці Львівського університету. Гліб Олександрович жив упроголодь. Виснажений організм не впорався із застудою, і 15 січня 1949-го у віці сімдесяти одного року Гліб Лазаревський помер. Він похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Гліб Олександрович залишив цей світ з клеймом людини, яка не дотримувалася "ідеологічного рівня в наукових роботах".
  Юрист за фахом, він став відомим талановитим літературознавцем, істориком української літератури та мемуаристом. Книгу спогадів "Київська старовина" Гліб Лазаревський присвятив журналу, з яким був пов'язаний певний період його життя. На сторінках мемуарів відображена епоха в житті української інтелігенції, культурних діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., зокрема Чернігова, та участь чернігівців у виданні журналу "Київська старовина".