Серед науковців доби "розстріляного Відродження", життя і діяльність яких були тісно пов'язані з Чернігівщиною, помітне місце належить Володимирові Євфимовському.
  Він народився 11 липня 1899 року в селі Берестовець Борзнянського повіту Чернігівської губернії (нині Ніжинського району Чернігівської області) в сім'ї псаломщика. Походження Володимира Степановича зумовило його вибір навчальних закладів – спочатку це було Чернігівське духовне училище (1908–1913), а потім Чернігівська духовна семінарія (1913–1918). Утім, від духовної кар'єри юнак відмовився і в 1918 році вступив до Ніжинського історико-філологічного інституту, що невдовзі був реорганізований у Ніжинський інститут народної освіти. Тут Володимир Євфимовський здобув належну гуманітарну освіту і започаткував наукові студії з історії України доби Гетьманщини. Його перший науковий керівник, професор Г. Максимович, високо оцінив роботу Володимира Євфимовського "Суди і покарання на Лівобережній Україні в ХVII–XVIII ст.". "Работу свою автор написал на основании очень обширной литературы по этому предмету, а также на основании источников, именно – актовых книг различных судебных урядов… Признаю работу студента Евфимовского прекрасною во всех отношениях".
  Після закінчення навесні 1922 року історичного відділення факультету професійної освіти Володимир Євфимовський деякий час працював у Ніжинському повітовому статистичному бюро, а восени того ж року вступив до аспірантури секції історії України Науково-дослідної кафедри, щойно створеної у складі Ніжинського інституту народної освіти.
  Невдовзі Володимир Степанович перебрався до Чернігова й почав працювати у Чернігівському губернському історичному архіві архівним реєстратором, завідувачем бібліотеки тощо. "В своїй архівній праці В. С. Євфимовський, – засвідчив у лютому 1925 року керівник Чернігівського губернського архівного управління В. Дубровський, – виявив серйозну науково-історичну підготовку, любов та знання архівної справи й організаційний хист…" Володимир Євфимовський перетворився на одного з найдіяльніших учасників краєзнавчого руху в регіоні в усіх його проявах. Він став членом Чернігівського наукового товариства, брав участь у роботі Історико-архівного гуртка, що об'єднував студентів і старшокласників міста, архітектурно-археологічних дослідженнях пам'яток давньоруської архітектури Чернігова, надавав допомогу місцевим музейникам у каталогізації експонатів. Водночас тривало становлення Володимира Євфимовського як архівіста й історика.
  На перспективного початківця звернули увагу в київських наукових колах. Вирішальну роль, здається, відіграло особисте знайомство Володимира Степановича з академіком Михайлом Грушевським, який у липні 1924 року відвідав Чернігів. У січні 1925-го Володимир Євфимовський почав співпрацювати з Науково-дослідною кафедрою історії України, що діяла у Києві при Історичній секції Всеукраїнської академії наук під керівництвом Михайла Грушевського. У грудні 1926 року Володимир Степанович був прийнятий до кафедральної аспірантури.
  Розпочався новий період у житті та діяльності вченого. Кафедра затвердила тему подальших студій – "Московські воєводи в українських містах у другій половині ХVII ст.", і Володимир Євфимовський енергійно взявся за справу, розгорнувши пошук матеріалів в архівосховищах Києва та Москви.
  На зламі 20–30-х рр. у контексті "наступу соціалізму по усьому фронту" було проголошено курс на "радянізацію" ВУАН, що супроводжувався нищівною критикою доробку національної історіографії та закриттям низки академічних установ. У вересні 1930 року було ліквідовано Київську науково-дослідну кафедру історії України, а її аспірантів переведено до Харківського науково-дослідного інституту української культури, де, за твердженням самого Володимира Степановича, він невдовзі захистив свою роботу й отримав звання наукового співробітника. Протягом 1930–1933 рр. Володимир Євфимовський працював на посаді вченого архівіста у Харківському центральному історичному архіві та деякий час викладав у місцевих вузах.
  Тим часом в Україні здіймалася хвиля політичних репресій, спрямованих значною мірою проти діячів культури, освіти і науки. Жертвами сваволі стали численні колеги Володимира Степановича, а його самого було звільнено з роботи за звинуваченням в ідеологічних збоченнях: мовляв, "серйозно і глибоко" не працював "над опануванням марксо-ленінської методології". За цих обставин учений вирішив рятуватися від подальших переслідувань подалі від рідного краю. Навесні 1934 року він переїхав до Новгорода, згодом опинився в Ленінграді й почав працювати в тамтешніх архівних установах. Саме в Ленінграді Володимира Степановича застала війна. Вижити у заблокованому місті, що потерпало від голоду, холоду та обстрілів, пощастило небагатьом. Як свідчать документи, 5 січня 1942 року Володимира Євфимовського було викреслено із списку особового складу Центрального державного історичного архіву СРСР у Ленінграді як померлого. Обставини його смерті (або загибелі) й місце поховання залишаються невідомими…
  Науковий доробок Володимира Євфимовського в галузі історії України та архівознавства складається лише з кільканадцяти позицій, серед яких праці "Селянський рух на Чернігівщині в 1905 р." (1925), "Гайдамака Семен Тихий перед Генеральним судом" (1925), "До історії військового суду та земельних відносин на Україні за Хмельниччини" (1927) та ін. У 2006 році в часописі "Сіверянський літопис" провідні чернігівські історики Олександр Коваленко та Андрій Острянко оприлюднили ще декілька розвідок Володимира Степановича. Побачили світ історичні нариси "Бахмач", "Березне" і "Борзна".
  Залишилися неопублікованими ще чимало наукових студій Володимира Євфимовського. Але інакше й бути не могло з огляду на політичні реалії 30-х років ХХ ст. та руйнівне втручання тоталітарної держави у наукове життя. Втім, опубліковані праці Володимира Степановича засвідчують його високий науковий потенціал, реалізувати який не судилося.