Знаний український педагог, мовознавець, громадський та державний діяч, журналіст Володимир Науменко народився 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському, де батько – Павло Осипович Науменко – працював директором гімназії. Про свій родовід Володимир Науменко писав так: "Родовід свій я знаю слабо: відомо мені тільки, що дід мій, котрого я ніколи не бачив, як казали, був надзвичайно здібною людиною і тонким політиком, що служив у лубенському повітовому суді, протягом тривалого часу займаючи посаду секретаря". Дід по матері був учителем. Отже, своє вчительське майбутнє Володимир Павлович визначив іще з ранніх років.
  Дитинство він провів у Новгороді-Сіверському й Білій Церкві, а з 1861 року і до смерті жив у Києві. Навчався у Другій Київській гімназії, де познайомився з Олександром Русовим, з яким вони стали друзями на все життя. Важливим для формування світогляду Володимира Науменка було знайомство з батьковим другом, українським енциклопедистом Михайлом Максимовичем.
  12 вересня 1869 року Володимир Науменко був зарахований "своєкоштним" студентом слов'яно-російського відділення історико-філологічного факультету Київського університету, який і закінчив 31 травня 1873 року. Студентом Володимир став членом таємної організації "Стара громада", з 1875-го – її скарбником, згодом – очолив громаду.
  Одразу після університету Володимир Павлович повернувся викладачем до рідної Другої Київської гімназії і був ним упродовж 30 років.
  18 жовтня 1874 року Володимир Науменко одружився з Вірою Шульгіною, сестрою відомого історика Я. М. Шульгіна, яка на той час уже закінчила Київський інститут шляхетних дівчат і за відмінне навчання була нагороджена "малим золотим шифром імператриці Марії Олександрівни". Вони щасливо прожили 45 років, викохавши двох синів – Сергія та Павла.
  У 1905 році Володимир Науменко відкрив власним коштом на вулиці Великій Підвальній (нині вулиця Ярославів Вал) приватну чоловічу гімназію, яка дуже скоро здобула репутацію найпрогресивнішої в місті, і став її директором. У цій гімназії вчилися діти Науменкових друзів (скажімо, Максим Рильський, Юрко Русов). Але віддавали туди на вишкіл і тодішню золоту молодь: дуже цікаві портрети своїх однокласників, як і загалом описи декадентських настроїв початку століття, зоставив у спогадах Рильський.
  Володимир Науменко увійшов в історію педагогіки як блискучий учитель-практик, як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити вчительські курси. Попри свою зайнятість, Володимир Павлович не відмовлявся, хоч це й було обтяжливо. Так, у 1896 році його запросили Ніжинська та Пирятинська управи, 1897 року – Кролевецька, Стародубська, Чернігівська, 1898 року – Чернігівська, Зеньківська, Козелецька. Така популярність Володимира Науменка як учителя-практика і методиста не дивує, адже "...можна сміливо сказати, що в Києві не було більш відомого в найширших колах ... у найбільш благородному розумінні педагога...", як згадував пізніше його учень Гнат Житецький.
  З роками Володимир Павлович став дійсним статським радником, що відповідало чину генерал-майора.
  Володимир Науменко упродовж 25 років очолював редакцію "Київської старовини" – єдиного друкованого органу української думки в підневільній Україні. У 1907 році в Києві утворилося Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). В. Симиренко заповів товариству свій будинок на Десятинній (нині там посольство Великобританії). Головою обрали Михайла Грушевського (платна посада), заступником – Володимира Науменка який безкоштовно тягнув на собі майже всю роботу, а в 1914–1917 рр. очолював НТШ. Він подарував НТШ бібліотеку, яку збирав десятки років, – кілька тисяч раритетів.
  Дипломатичний геній Володимира Павловича прислужився, коли з початком першої російської революції громадівська делегація їхала до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Сергієм Вітте, щоб домогтися скасування заборонних Валуєвського та Емського указів. Олена Пчілка, Володимир Науменко, юристи Микола Дмитрієв та Ілля Шраг таки змогли в чомусь переконати російського можновладця. Український друк дозволили.
  Почали виходити газети. Володимир Павлович започатковує видання журналу "Україна". Та реакція 1907 року унеможливила втілення амбітних намірів.
  У березні 1917 року педагог Володимир Науменко поринає вже в державні справи. Його обрали заступником голови Центральної Ради, і до приїзду із заслання Михайла Грушевського Володимир Павлович очолював український парламент. Згодом Володимир Науменко став міністром освіти в останньому уряді Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Політична кар'єра як така його, втім, не цікавила. Володимир Павлович дбав про шкільництво, писав граматику української мови. Він – один із організаторів Всеукраїнської академії наук. Саме Науменків підпис стоїть під документом про призначення Володимира Вернадського президентом академії.
  Конституціоналіст, культурник, противник будь-якого насильства, Володимир Науменко став безневинною жертвою революційного терору. Адже з точки зору київських чекістів майже сімдесятилітній освітянин таки непрощенно був винен у тому, що послідовно обстоював свою національну позицію.
  7 липня 1919 року Володимир Павлович був заарештований ЧК, протягом 24 годин засуджений та розстріляний за "контрреволюційну діяльність". Павло Житецький писав, що цим пострілом було "загублено життя людини великої духовної сили, таланту, громадського значення і персональної чаруючої привабності".
  Реабілітований Володимир Науменко 13 грудня 1991 року.