Сергій Олександрович Єфремов працював над четвертим томом академічного видання творів Тараса Шевченка. Текст "Щоденника" важливо було звірити з оригіналом, який зберігався у Чернігівському музеї Тарновського. Однак Валентин Андрійович Шугаєвський (за словами Єфремова – інтриган), тодішній завідувач історичного відділу музею "відмовив комуніста, що завідує музеєм – "дать вежливый и уклончивый ответ". А слідом дехто Сологуб із Народного комісаріату освіти вимагав телеграмою прислати до Чернігова представника Академії з коректурою, бо "Щоденник" цінний експонат, і музей не може його передати. Сергій Олександрович Єфремов не міг зрозуміти, чому в Академії творінню Шевченка загрожує безпека, а у музеї ні. Єфремова турбувало, що можна прогаяти час, який визначило державне видавництво. Агатангел Кримський після розмови із Сологубом порадив Сергію Олександровичу краще поїхати самому до Чернігова. Бо закрутилася така склока, що в ній замішані й академіки. І от 25 травня 1925 року Сергій Єфремов прибув до Чернігова. "Два тижні просидів за каторжною роботою, вивіряючи з оригіналу Шевченків Щоденник, – згадував він, – працюючи по 7-10 годин. <…> Працював у самому музеї, майже завжди сам-один. Тихо. Проходять давні події перед очима. А за вікнами щебече, аж в ушах лящить, соловейко, перегукуються зозуля й удод: ку-ку… вуд-вуд-вуд… І заради цього навіть варто було поїхати до Чернігова. Музей стоїть за містом, на краю величезного гаю, трохи поскубаного революцією, але все ж могутнього. Вікові дуби, липи шумлять, заглядаючи у вікна. Гарно, тихо і якось сумно мені було на душі. Багато елегійного почуття навіяла ця обстава".
  Сергій Олександрович шкодував, що за роботою мало бачив Чернігів, так само і людей. В останні дні лив дощ, мов з відра, і це завадило зустрітися з громадою. Дуже хотілося йому почути колективні настрої людей з провінції. Проте пощастило в іншому – відвідати художника Михайла Жука, який змалював портрет академіка Єфремова.
  А ще він почув такий факт: "Проїздили ми Десною повз стояни, на яких мав бути залізничний міст, і один із пасажирів розповів мені їх історію. Моста не буде, бо секрет, як перекинути його з одного стояна на другий через усеньку річку – розстріляно. Був у Чернігові інженер, що ставив того моста. Одного дня його схопила ЧЕКА і розстріляла. А на другий день з Москви прийшло якесь запитання до того інженера і тільки тоді ЧЕКА довідалася, кого вона розстріляла. Без його не можна кінчити й моста, бо з ним пішли в могилу і всі обрахунки, складені на підставі його власної формули. Прізвище інженера, якщо не помиляюся, Решетніков".
  Справа із "Щоденником" закінчилися несподівано. Його з Чернігова привезли Єфремову в Академію. Бо роботи над рукописом було ще багато. Валентин Шугаєвський відчував свою провину "і запобігав усякого", але Сергій Олександрович не міг забути, що він "загальмував роботу й наклепав на Академію".
  Наступного разу Єфремов відвідав Чернігів 5 березня 1927 року на запрошення Ювілейної комісії у складі Бориса Шевелева, О. Заушкевича і Марка Вайнштейна з нагоди святкування століття від дня народження Леоніда Глібова. За півроку до святкування вони склали план і передали, як згадував Єфремов, властям і "одразу напоролися на офіціальне головотяпство. План Комісії Чернігівський виконком віддав на апробату "ректорові" ІНО, а той (якийсь Шестаков – русотяп і україножер) півроку держав його у себе і оце тільки останніми днями повернув, понівечивши. Це стало, як побачимо зараз, гаслом для чернігівських властей предержащих. Постанова Комісії – збирати жертви на пам’ятник Глібову в Чернігові зразу ж одпала: заборонено. Мотив: "Мы не имеем еще памятников своим деятелям – зачем же ставить чужим (!?)".
  Виконком асигнував Комісії аж 25 крб., але так їх і не дав. У Чернігові була одна пристойна зала Дворянських зібрань, де можна було б провести урочисте засідання. Однак із цього приміщення утворили комору для усілякого дрантя. Була ще одна пристойна зала на сімсот людей – колишнє релігійно-просвітницьке товариство. Саме її просила Комісія. Відмовили, бо там мали виступати ліліпути. Довелося обмежитися невеличким помешканням однієї із шкіл.
  Сергій Олександрович згадував: "Другого дня ходили на могилу Глібова до Троїцького монастиря. Поклали на неї вінок. Могила, як рівняти до інших, у доброму стані: принаймні пам’ятник цілий і видовбано тільки портрета. По білому мармуру – сила написів олівцем: то "культурні" одвідувачі лишають на пам’ятку нащадкам свої автографи. Поміж ними два звернуло загальну увагу: "Фома Михайлович Коцюбинський" та "Ю. Коцюбинський". Хтось із присутніх сказав: "Мабуть, кістки Михайла Михайловича в труні повернулися, як його йменням прикрашувано пам’ятник Глібова". До могили Коцюбинського через кучугури розмоклого снігу не можна було добратись".
  Ввечері була вистава, яку організувала місцева спілка робітників освіти. Офіційний промовець сказав, що Леонід Глібов писав гарні байки, але не наш, бо не доріс до більшовизму. Сергій Олександрович був розчавлений тим, що робили актори-аматори на сцені. Декламація ніяка, спотикання на кожному слові. Безголосі співці, за словами Єфремова, "доповнили це знущання над пам’яттю письменника. <…> З тяжким почуттям вийшов я з вистави, каючись, що лишився на це осудовисько".  

Людмила Студьонова З неопублікованого…