Чи не найгучнішою крадіжкою московії на теренах українського мистецтва можна вважати привласнення імені та творчого спадку Іллі Ріпина (Рєпіна). Адже, погодьтеся, більшість українців, не заглиблюючись у деталі, вірили пропаганді та вважали Ріпина російським художником (як Малевича чи Айвазовського), але свого часу більшовики самі перекрили дорогу митцю в Україну.
  Так, з вами знову "Вкрадені митці, або Як московія собі Українських Художників привласнила". Відділ мистецтв Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка продовжує цикл інформаційних замальовок, і на черзі у нас легенда світового мистецтва, український художник-реаліст Ілля Ріпин (Рєпін).

  Тезово про митця

  • Народився біля Чугуєва Харківської області.
  • Побачивши вперше, дуже дивувався кольоровим фарбам, завдяки яким малюнки "оживали".
  • Прізвище художника має козацьке походження – від козака на прізвисько Ріпа, стар. Рѣпа.
  • Свій зв'язок з рідним містом, Слобожанщиною та Україною Ілля Ріпин намагався зберігати до кінця життя.
  • Листувався українською з другом Володимиром Гіляровським – письменником і журналістом українського походження.
  • Важливе місце у творчості художника посідали українські мотиви.
  • Існує єдина відома дослідникам поезія, яку написав Ілля Ріпин, – присвята Володимирові Гіляровському "Доброму козакові, щирій душі".
  • Виступав проти такого суспільного явища, як "прислуга". "Не чекайте прислуги – її немає", "Прислуга – ганьба людства" – такі таблички були розвішані у будинку Іллі Ріпина та Наталі Нордман, його другої дружини.
  • Був вегетаріанцем. Причиною для цього стала дружина художника Наталя Нордман, яка була вегетаріанкою, виступала проти носіння хутра і в будь-який мороз ходила в тоненькому пальті.
  • Остання картина Ріпина – "Гопак", проте завершити її художникові не вдалося.
  • Навіть в останню мить, лежачи в ліжку, оточений своїми друзями, він водив рукою, вважаючи, що малює.
  • За заповітом, тіло мали поховати в рідному Чугуєві, але це не було виконано через більшовицьку владу.
  • Поховали художника без труни в парку його садиби, а на могилі посадили дерево.
  • На жаль, московія приєднала селище Куоккала (Фінляндія), де був розташований маєток художника, до власної території, що стало однією з підстав для московитів називати Ріпина "російським діячем культури".

  Біографічна довідка

  Народився художник 5 серпня 1844 року біля Чугуєва Харківської області. Родина Ріпиних – це "військові поселяни". Здібності у хлопчика проявилися дуже рано. У цьому допоміг троюрідний брат Трохим.
  "Фарб я ще ніколи не бачив і з нетерпінням чекав, коли Трохим буде малювати фарбами. Перша картинка – кавун – раптом на наших очах перетворилася на живу. Але ось було диво, коли зрізану половину другого кавуна Трохим розфарбував червоною фарбою жваво і соковито, що нам захотілося навіть з'їсти його; і коли червона фарба висохла, він тонким пензликом зробив по червоній м'якоті чорне насіння".
  Мати була провідною зіркою митця. Розумна та освічена жінка сама вчила своїх дітей і навіть організувала школу, де навчала дітей кріпаків. Із Чугуївської школи топографів Ілля Ріпин перейшов у підмайстри до іконописної майстерні. Його першим наставником був іконописець Іван Бунаков.
  Ілля Юхимович навчався в Петербурзькій Академії мистецтв. За конкурсне полотно "Воскресіння дочки Яіра" (1871) він отримав право на шестирічне перебування за кордоном як академічний пенсіонер (державним коштом).
  Розквіт творчості Іллі Рєпіна припав на 1880-ті, а власне слава до художника прийшла з картиною "Бурлаки на Волзі" (1872–1873 рр.).
  Одна з найвідоміших картин – "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", яку він писав понад 10 років та створив у чотирьох екземплярах. Етюди до картини художник писав, зокрема, у маєтку Качанівка Чернігівської губернії. Один із примірників картини зберігається у Харківському художньому музеї.
  За легендою, лист було написано 1676 року кошовим отаманом Іваном Сірком "з усім кошем Запорозьким" у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мегмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках археологом та етнографом Яковом Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII ст. Він передав її відомому історику Дмитрові Яворницькому, який одного разу зачитав текст листа як курйоз своїм гостям, серед яких був, зокрема, Ілля Ріпин. Художник зацікавився сюжетом та в 1880 році почав першу серію етюдів.
  Ріпин сам на достатньому рівні знав історію українського народу, проте задля створення цієї роботи звернувся до свого друга – історика Дмитра Яворницького (на картині зобразив його писарем), який консультував художника протягом роботи над полотнами. У листі до Володимира Стасова Ілля Ріпин писав: "…ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства, як козаки".
  Проживши в першому шлюбі 15 років, Ріпин одружився вдруге. Обраницею художника стала письменниця Наталя Нордман. Вона була вегетаріанкою, виступала проти носіння хутра і в будь-який мороз ходила в тоненькому пальті. Вегетаріанцем став і сам Ріпин. "Не чекайте прислуги – її немає", "Прислуга – ганьба людства" – такі таблички можна було побачити у будинку подружжя. Ілля Юхимович із дружиною самі накривали столи, зустрічали та обслуговували гостей. А їх було завжди багато.
  До слова, існує єдина поезія, відома дослідникам, яку написав Ілля Ріпин – "Доброму козакові, щирій душі". Це присвята письменникові та журналісту Володимирові Гіляровському, який, зокрема у 1902 році випустив у світ книгу "На батьківщині Гоголя (з подорожі по Україні)", вказавши в назві саме "Україна", а не малоросія, як того вимагала імперська влада.

  Ось, чуєте? – Москва гуде:
  Козак Гіляй гуляє,
  Матнею вулицю мете,
  Метелицю здіймає.
  Слівці крилатії мета,
  І з ядом, і з реготом,
  В веселі вірші запліта:
  Кого щадить, кого пита,
  Кого діймає потом.
  Він характерник не спроста...
  Як Бульбу дядька знають.
  Шанують, поважають всі,
  До себе зазивають.

  Художник і журналіст довгі роки залишалися добрими друзями, і об'єднувала їх у дружбі саме любов до України. Ілля Ріпин свого часу жив здебільшого у Петербурзі, а Володимир Гіляровський – у Москві, але вони – два українці в російській стороні – підтримували постійний зв'язок, листуючись українською мовою: "мій друже", "добрий козаче", "дорогий козаче" – так звертався Ріпин до Гіляровського у своїх листах.
  У 1926 році художник задумав картину "Гопак" але вік давався взнаки. Права рука майже не рухалася, адже була паралізована. У своєму листі до друга Дмитра Яворницького він писав: "Тижнів зо три я дуже погано почуваюся але все ж таки, спираючись то на шафи, то на стіни, не кидав роботи – підповзав і відповзав. . Картина виходить красива, весела". Проте закінчити її художникові так і не вдалося.
  Ілля Рєпін – всесвітньо відомий художник, який своє життя поклав до ніг мистецтва. Навіть в останню мить – у забутті, лежачи в ліжку, оточений своїми друзями, він водив рукою, вважаючи, що малює.
  Помер митець 29 вересня 1930 року у своєму маєтку "Пенати" в невеличкому селищі Куоккала (Фінляндія), де жив останні 30 років. На жаль, згодом московія приєднала це селище до власної території, що стало однією з підстав для московитів називати Ріпина "російським діячем культури".
  За заповітом, тіло мали поховати в рідному Чугуєві, але через більшовицьку владу у східній Україні вдова художника вирішила поховати чоловіка в парку поблизу будинку і пагорба, який Ілля Ріпин називав Чугуєвою гіркою. На могилі (за заповітом художника) висадили дерево, місце поховання збереглося донині.
  Назавжди вкарбувалися в історію його скромні слова до друзів, з якими він устиг попрощатися в одному з останніх листів: "Прощайте, прощайте, любі друзі! Мені багато було відпущено щастя на землі: мені так не заслужено щастило в житті. Я, здається, зовсім не вартий моєї слави, але я про неї не клопотав, і тепер, розпростертий в поросі, дякую, дякую, абсолютно розчулений добрим світом, так щедро завжди мене прославляли".
  Ілля Ріпин залишив велику й різноманітну мистецьку спадщину. На жаль, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, а численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються не лише в музеях України та приватних колекціях, а й у галереях московії.
 

  Підготували
  Леся Позняк,
  Катерина Мехеда, завідувачка відділу мистецтв